Клайв Стейплз Льюїс
Хроніки Нарнії
ОСТАННЯ БИТВА
Розділ 1
На озері Чан
Це трапилося в останні дні Нарнії. Далеко-далеко від Ліхтарної пустки, поруч із Великим водоспадом, жив-був такий собі облизян. Саме так: сказати, що він мавпа, – не скажеш, а втім, вирішуйте самі. Був він такий старий, що ніхто вже й не пам'ятав, як і коли з'явився він у тих краях, а ще він був найхитрючішим, найогиднішим та найзморшкуватішим за всіх у лісі – таким, що й уявити собі неможливо. А мешкав він у маленькій хатинці під стріхою з листячка та гілочок, що гніздилася у розгалуженні великого крислатого дерева, а звали його Круть. Із сусідами в нього якось не склалося, бо й сусідів, власне кажучи, не було, а не було тому, що майже всі розумні звірі, а так само й люди, а так само й гноми чомусь той ліс оминали. Та хай як там було, але був-таки в нього один сусіда, а можна сказати, й друзяка, віслючок на ім'я Верть. Принаймні, усі вважали їх за друзів, та якщо б ви мали змогу придивитися до тієї дружби, ви вирішили б, що ніяка то не дружба, а просто Круть попихає Вертем, як йому заманеться, а той при ньому такий собі служка. Усю роботу виконував саме він. От підуть вони, бува, по воду, набере Круть води у шкіряні бурдюки, закине їх Вертю на спину, а той вже тягне їх на собі додому. Або знадобиться їм щось у місті, а воно далеченько – аж за річкою, то саме Верть трусить до міста з порожніми мішками, а потім чвалає додому з мішками, набитими харчами, що їх вторгував Круть. А вдома Круть з'їдав усі солодощі, бо, як він сам казав:
– От не можу я харчуватися травою та будяками, як ти, мій друже Верть, тож, бач, і доводиться крутитися, аби перехопити то те, то се.
На що Верть, бува, відповість:
– Та бачу, бачу, авжеж, друже!
Верть ніколи не скаржився, бо розумів, що Круть хоч куди розумніший за нього, тому вважав, що той взагалі робить йому неабияку честь, товаришуючи з ним. Та інколи навіть у нього уривався терпець, та щойно він розтуляв рота, як Круть одразу ж рота йому затикав:
– От хто з нас краще знає? – спитає, бува, він, і сам же відповість: – А знає той, хто розумніший, а розумніший тут я! А ти – телепень, та й годі!
На що Верть тільки зітхне:
– Авжеж, Крутю, ти в нас розумний, а я – хто… телепень і є! – та й піде робити, що йому Круть наказав.
Одного весняного ранку двоє приятелів вирушили на прогулянку берегом озера Чан. Лежало те озеро біля підніжжя скелястого пасма на дикому заході Нарнії. Із тих скель падав у Чан великий водоспад, що ревів так, наче з того краю озера вдень та вночі йшла злива та нескінченно гримів грім. А з протилежного боку з озера витікала одна-єдина річечка, що далі за течією, набравши сил, перетворювалася на найвеличнішу ріку Нарнії. Через водоспад вода в озері постійно пінилася бульбашками, танцювала у коловоротах та вирувала, наче то вариво кипіло у великому чані. Звідси озеро й взяло таку чудернацьку назву. Подейкують, що найкращий вигляд водоспад має навесні, коли він набухає талою водою з далеких гір вже за межами Нарнії.
Отже, саме ранньою весною, коли у західних землях сходив сніг, вийшли наші приятелі на прогулянку та почимчикували до озера, аби помилуватися краєвидом. Аж раптом Круть тицьнув пальцем у напрямку водоспаду.
– Диви-но, що там таке? – спитав він.
– Що там що "от таке"? – здивувався Верть.
– Та ондечки – жовтіє щось просто у водоспаді. А тепер знову пірнуло, а тепер – знов пливе. А що воно там плаває – ми й повинні з'ясувати, мій друже.
– Так от уже й повинні?! – спробував був заперечити Верть.
– Авжеж! – відказав Круть. – А що, як воно стане в пригоді? Тож, мій любий друже, доведеться тобі лізти у воду, аби витягнути оте – що воно там таке? – на берег. Тоді й роздивимося, що воно й до чого.
– Мені? Лізти у воду? Аби принести те сюди? – сумно перепитав, прядучи довгими вухами, віслюк.
– Авжеж, бо як інакше ми роздивимося, що воно таке? – знизав плечима Круть.
– Але… Але ж… – вперся був віслюк, – чи не краще було б тобі полізти у воду, бо це ж тобі кортить дізнатися, що воно там пірнає, а мені – щось не дуже… До того ж у тебе є пальці, то ти в нас хвацький не гірш за тих же людей чи гномів, а в мене – що? Самі копита… Що ти ними вхопиш?
– Не чекав я, ох, не чекав я від тебе такої відповіді, – зітхнув Круть. – Від когось іншого – хай так, але від ліпшого приятеля…
– А що я такого сказав? – спитав віслюк тремтячим голосом, бо відчув, що чимось дуже образив свого друга, і поспішив виправдатися: – Я – чого? Тільки й того, що намагався…
– …загнати! Мене! У холодну воду?! Ніби й не чув про те, які ми, мавпи, слабкі здоров'ям і що нам спіймати застуду, як іншим – чхнути! Гаразд, я полізу! Дарма, що в мене вже й так зуб об зуб скаче, я таки полізу. Нехай я застуджуся та помру… Нехай мій друг ще гірко пожалкує. – Іще мить, і Круть був ладен розридатися.
– О, не ридай, мій друже! – напівзаволав-напівзаридав Віслюк. – Про те я навіть і не думав. Ти ж мене знаєш: телепень – він телепень і є, для нього й однієї думки забагато, а тут одразу ж дві. Через них я і забув про всі твої хвороби. Авжеж полізу я, а ти й думати забудь про те, аби мочити ноги, обіцяєш?
Круть пообіцяв, і Верть почвалав берегом – цок, цок, цок! – шукаючи поміж скель та брил місце, де б зайти у воду, аби не поламати ноги. Що ж, холоднеча холоднечею, а скелясті береги теж змушували замислитися, перш ніж пірнати у клекотливу пінну каламуть. Тож довгу хвилину Верть ще простояв на березі, тремтячи усім тілом, і все не міг зважитися на рішучий крок, доки позаду не почувся голос приятеля:
– Мабуть, таки доведеться мені!
– Облиш! Ти ж пообіцяв! Уже плигаю! – обізвався Верть. І шубовснув у воду.
В обличчя йому одразу жбурнуло мало не цілий жбан піни, з наступною хвилею він вже наковтався води, а третя накрила його з головою так, що він уже й нічого не бачив. Випірнув він за декілька секунд далеко від того місця, де пірнув під воду. А далі вир підхопив його та потяг усе швидше й швидше по колу, доки він не опинився посередині коловороту і знову булькнув під воду. Якимось дивом він встиг набрати повітря, інакше б йому не виплисти, бо коловорот затягував його все глибше й глибше, і він уже встиг розпрощатися з життям, як раптом його викинуло на поверхню. Насилу перевівши дух, він одразу заходився гребти у напрямку жовтої плями, як вона бачилася у воді, та коли до неї було вже копитом кинути, вона, ніби знущаючись, тихенько попливла собі геть, дісталася водоспаду і зникла у вирі. Коли вона вигулькнула знов, плисти до неї було навіть далі, ніж від початку.
Страница 1 из 41 Следующая Последняя »