– Послухайте, – через якийсь час почувся голос Юстаса, – або в мене щось із очима, або он там, нагорі, смужка світла.
І перш ніж хто-небудь йому відповів, відгукнувся простоквак:
– Стійте! Ми зайшли в глухий кут. Але тут не каміння, а земля. Бяклі, що ти там кажеш?
– Клянуся Левом, Юстас каже правду, – зауважив принц. – Це схоже…
– Але це не денне світло, – втрутилася Джил. – Якась слабка його подоба.
– Але це все ж краще, аніж нічого, хіба не так? – обізвався Юстас. – Ми можемо до нього піднятись?
– Воно не просто над головою, – зазначив простоквак. – Воно в тій стіні, куди я тикнувся лобом, тільки вище. Послухай, Поул, стань-но мені на плечі й подивися, може, ти дотягнешся…
Розділ 15
Зникнення Джил
Там, де вони стояли, світло не вихоплювало ані клаптика густої темряви, тож вони могли тільки чути, але не бачили, як Джил здерлася на спину простоквакові. Вони тільки-но й почули, що: "Не варто сунути мені пальця в око!" або "Ногу в рота – теж ні до чого!", а потім – "Ось так уже ліпше!", а трохи згодом: "Я триматиму тебе за ноги, руки в тебе звільняться, і ти зможеш опертися об стіну".
Усі подивилися вгору й побачили на тлі просвіту чорний обрис дівочої голови.
– Нумо, Джил! – скрикнули вони в один голос. – Що там?
– Якийсь отвір, – відгукнулася Джил. – Я могла б пролізти ним нагору, якби була хоч трохи вищою.
– Тобі щось там видно? – спитав Юстас.
– Ні, майже нічого, – відповіла Джил. – Послухай, Трясогузе, може, замість того, аби сидіти в тебе на плечах, я стану на повний зріст і триматимусь за край отвору?
У темряві всі почули, як Джил вовтузиться, видираючись нагору, а потім у сіруватій плямі світла побачили її обрис, уже до пояса.
– Ти ба… – почала була Джил, але раптом зойкнула і змовкла на півслові. Зойкнула вона не голосно, а якось стиха, наче їй чи то замотали рота, чи то щось у нього запхали. Трохи згодом вона знову озвалася. Вона кричала, здавалося, щосили, але розібрати, що саме, було неможливо. Аж тут – не встигли вони усвідомити, що до чого, трапилось ось що: по-перше, на якусь мить щось цілком затулило світло вгорі, а по-друге, почулося якесь вовтузіння, колотнеча, і Трясогуз заволав:
– Скоріше! Допоможіть! Тримайте її! Хапайте за ноги! Хтось тягне її нагору! Тримайте! Усе… Запізно…
Провалля нагорі знову засяялося холодним світлом. Але Джил зникла.
– Джил! Джил! – гукали вони у відчаї, але марно. Відповіді не було.
– Чого ж ти не міг її втримати? – докоряв Юстас.
– О, халепа я, халепа, – тяжко застогнав Трясогуз. – Невдахою народився, невдахою і живу. Приречений я, видно, так на віку судилося, аби винен я був у смерті Поул. Адже й смакувати тим розумним оленем у Вересилії – теж не ліпше безталання. Знаю я, знаю, що винен, і провини своєї не зрікаюся.
– Сором нам, та й тільки! – вигукнув принц. – Підібгали хвости та й відправили сміливу дівчину в руки ворогів на смерть, сховавшись у неї за спиною!
– Не ображайте себе, ваша величносте, – похитав головою Трясогуз. – Зрозуміло, що й ми помремо в цьому пеклі – тільки дещо пізніше, голодною смертю. З муками.
– Можливо, мені також вдасться пролізти туди – я не набагато гладкіший за Джил, – подав голос Юстас.
А ось що насправді трапилось із Джил: просунувши голову в отвір, вона виявила, що дивиться не знизу вгору, мов із льоху, а зверху вниз, начебто виглядає із вікна на горищі. Вона так довго просиділа в темряві, що ніяк не могла второпати, що ж саме вона бачить, і зрозуміла тільки, що жадане світло – то зовсім не яскраве сонячне сяйво. Молочно-сріблясте, воно більше скидалося на вранішній серпанок туману. До того ж було неабияк холодно, навколо стояв страшенний гамір і туди-сюди літали білі кулі. Саме тоді Джил і попрохала Трясогуза дозволити їй стати собі на плечі.
Випроставшись на повний зріст, вона побачила, як у такт музиці (грали три флейти, чотири скрипки і барабан) хтось весело витанцьовує. Нарешті їй вдалося розгледіти, де вона є. Виявилося, що вона виглядала з нори на стрімкому схилі на висоті десь третього поверху. Усе навкруги було біле-білісіньке. А на дні схилу ніде було і яблуку впасти. Від подиву їй аж дух затяло – фігурки на дні виявилися ошатними маленькими фавнами та дріадами у віночках із квітів та листя та з розкішними, до п'ят, косами. Ще якийсь час Джил пильно придивлялася до них, доки не зрозуміла, що вони танцюють не що інше, як гавот, і до того ж дуже старанно (вона б сказала, що навіть занадто). Урешті вона здогадалася, що це всього-на-всього ніч над головою, а срібне сяйво – то місячне світло. І, звичайно ж, біла ковдра на землі – то сніг, яскраві цятки на темному вкривалі неба – далекі зірки, а темна стіна у неї за спиною – то зимовий ліс! Виходить, що лазом вони потрапили в самісіньке серце Нарнії!
Від щастя в дівчинки аж у голові запаморочилося, а від тієї музики – завзятої, сповненої чарів, навіть трішечки моторошної, вона мало не знепритомніла.
Ось таке дійство побачила дівчина, визирнувши з отвору. На те, щоб описати його, знадобилося чимало часу, але, звичайно, усе це Джил охопила поглядом за якусь мить і вже обернулася, аби попередити своїх: "Гей, усе добре! Усе гаразд, ми вдома, у Нарнії!", але, крім "гей!", нічого промовити не встигла, і ось чому: навколо танцювальників ходили гноми, такі ошатні, у своєму кращому одязі, переважно червоного кольору. На голови вони нап'яли гостроверхі капелюхи з міховими одворотами й золотавими китицями, а ніжки взули у високі сап'янові чобітки. Зібравшись у коло, вони невпинно кидалися сніговими кульками (ці кульки й побачила Джил), але здебільшого жонглювали ними, щоб ні в кого не влучити, на відміну від того, як чинять деякі розбишаки-хлопчаки. Вони кидалися сніжками поміж танцюристів, підгадуючи під музику, тож той із танцюристів, хто робив усе правильно і вчасно, мав бути певен, що в кого-кого, а в нього не влучать. Зветься цей танок "Танок віхоли", і в Нарнії його влаштовують кожного року першої місячної ночі після снігопаду. Зрозуміло, це лише гра, тому що в цьому танку час від часу хтось візьме і схибить, кулька попаде йому точнісінько в лоба – і тоді всі дружно регочуть. Звісно, завзяті танцюристи, музики і гноми можуть змагатися, доки не змокне чуприна, і за весь цей час жодна кулька нікого не дістане. Прозорими ночами вони, бува, так розохочуються від холоду, барабанного бою, ухання сови та місячного світла, що танцюють до сходу сонця. Шкода, що мало кому видається побачити те дійство на власні очі.