— Так, сер, — знову сказав Диґорі. Хлопець не мав ані найменшого уявлення, як буде видиратися на стрімчак, шукати шлях поміж тих гір, однак не хотів признаватися в цьому Асланові, щоб не виглядало, ніби він відмовляється. Та все ж додав:
— Сподіваюся, Аслане, тобі не дуже спішно. Я не зможу швидко дістатися туди і повернутися назад.
— Маленький сину Адамів, ти отримаєш підмогу, — відповів Аслан. Він повернувся до коня, який від початку весь час стояв тихенько збоку і відганяв хвостом мух. Кінь схилив голову набік, немов прислухаючись до не зовсім зрозумілої йому розмови.
— Любий мій, — звернувся Аслан до коня, — хочеш стати крилатим?
Бачили б Ви, як струснув кінь гривою, як роздулись його ніздрі і як він тупнув об землю копитом! Зрозуміло, що йому страшенно хотілося бути крилатим. Натомість він тільки відповів:
— Якщо ти бажаєш, Аслане… якщо дійсно маєш намір… Не знаю, чому це випало мені… Я не вельми розумний кінь.
— Будь крилатим! Будь також батьком усіх крилатих коней, — від голосу Аслана сколихнулося повітря. — Твоє ім'я відтепер буде Полетун.
Кінь сполошився, як колись у ті давні нещасливі дні, коли тягав кеба. Потім здибився на задні ноги. Його шия вивернулася назад, немов у спину його жалили ґедзі і йому захотілося почухатись. А тоді із плечей Полетуна вирвалися криля — так, як звірі сполохано зриваються із своїх лісових лігвищ. Вони розгорталися і росли, і стали більшими, ніж в орла, більшими, ніж у лебедя, більшими, ніж у янголів на церковних вітражах. Пера засяяли гнідими та мідними барвами. Кінь широко і потужно змахнув крильми і стрибнув у повітря. На висоті двадцяти футів він пустував над головами Аслана та Диґорі: фуркав, іржав, долав стрибками уявні перешкоди. Згодом, зробивши кілька кіл, він м'яко опустився на землю на всі чотири ноги, зніяковілий та здивований, однак безмежно вдоволений.
— Добре, Полетуне? — запитав Аслан.
— Дуже добре, Аслане, — відповів Полетун.
— Хочеш доправити цього маленького сина Адамового до гірської долини, про яку я розповідав?
— Що? Тепер?! Одразу?! — радісно здивувався Перчик, чи то пак Полетун — так ми повинні надалі його називати. — Ур-р-а-а! Ходи сюди, малюче. Я колись возив таких хлопчисьок, як ти, на своїй спині. І тоді поля були зелені. І був цукор.
— Про що там перешіптуються двоє доньок Євиних? — запитав Аслан, несподівано обертаючись до Поллі та дружини візника, які вже встигли потоваришувати між собою.
— Коли Ваша ласка, сер, — промовила королева Гелсн (нею тепер стала Неллі, дружина візника), — я гадаю, що маленька дівчинка з великим задоволенням полетіла б також, якщо не буде ніяких заперечень.
— А що Полетун скаже на це? — поцікавився лев.
— О, та я й не зауважу цих двох пташенят на собі, — засміявся Полетун. — Але, сподіваюсь, слон не захоче і собі перевезтися.
Слон не виявив такого бажання, і новий король Нарнії допоміг обом дітям вилізти на коня, тобто він дав можливість Диґорі самому погріти чуба, а Поллі підсадив так м'яко і делікатно, ніби дівчинка була із крихкої порцеляни.
— Обоє сіли, Перчику… о, Полетуне, я хотів сказати.
— Не лети надто високо, — давав останні поради Аслан. — Не намагайся перелітати через снігові вершини. Шукай долини, зелені ущелини і лети туди. Там завжди знайдеться прохід. А тепер уперед із моїм благословенням!
— О, Полетуне, — захоплено сказав Диґорі, нахиляючись, аби поплескати коня по лискучій шиї, — оце так забава! Тримайся за мене міцніше, Поллі.
Наступної миті земля під ними немовби кудись провалилася і все закружляло перед очима: Полетун, немов голуб, зробив зо два кола, перш ніж розпочати тривалу виправу на захід. Дивлячись униз, Поллі ледве розрізняла короля та королеву, та й сам Аслан уже перетворився на яскраву золотисту плямку на зеленій траві. Незабаром вітер овіяв їхні обличчя, а помахи Полетунових крил стали плавнішими і розміренішими.
Уся барвиста Нарнія, з галявами, скелями, вересовими луками, розмаїтими деревами, розлого простяглася під ними. Ріка звивалася, мов стьожка щирого срібла. Видно було також вершини невисоких пагорбів, які лежали на півночі праворуч від дітей. За пагорбами щораз вище, до самого горизонту, м'яко стелились вересові зарості. Ліворуч горн були набагато вищими, але подекуди там траплялися ущелини, крізь які поміж сосновими лісами на крутосхилах можна було побачити смужки південних земель, що лежали за тими горами ген у голубій далечі.
— Там починається Верхоландія, — зауважила Поллі.
— Так, але глянь уперед! — сказав Диґорі.
Перед ними якраз виріс великий скелястий хребет: мандрівники були вражені несамовитим танком сонячних променів у струменях водоспаду, що із ревом та мерехтінням зривався додолу. З нього якраз і починалася ріка Нарнії. Сам водоспад живився водами західних гір. Мандрівники летіли дуже високо, грім водоспаду ледве долинав до їхніх вух, проте підкорити верхівок скель таки не могли.
— Доведеться трохи попетляти, — мовив Полетун. — Тримайтеся міцніше!
Він почав виписувати віражі, набираючи висоту на кожному повороті. Повітря позимніло, а знизу долинали крики орлів.
— Гей, обернися! Подивись назад! — гукнула Поллі, їхнім очам відкрилася вся долина Нарнії, що широко розкинулась аж до смужки моря далеко на сході горизонту. Тепер вони перебували на такій висоті, що побачили, як ген там за вересовим чагарником на півночі височіли гострі шпичасті хребти гір — вони були такі маленькі, наче іграшкові. А на півдні виднілися степи, схожі на піщані пустелі.
— Я б хотів, аби хтось розповів нам про всі ті землі, — мовив Диґорі.
— А мені здається, що ніде іще нікого немає, — заперечила Поллі. — Гадаю, там ніхто не живе, і тому нічого не станеться. Адже цей світ усього один день як народився.
— Так але люди доберуться сюди, — відстоював свою думку Диґорі. — І тоді з ними відбудуться всілякі історії, от побачиш.
— Як добре, що їх іще немає, — сказала Поллі. — Бо ніхто не мусить усе це вивчати — баталії, події та інші дурниці.
Тепер вони були над бескидами. За кілька хвилин долина Нарнії зникла з поля зору. Мандрівники пролітали над дикою країною скелястих вершин та похмурих лісів, усе ще прямуючи проти течії ріки. Попереду невиразно бовваніли справді величезні гори. Проте очі мандрівників засліплювало сонячне проміння, і вони не могли до пуття роздивитися те, що попереду. А сонце чимраз нижче хилилося до овиду, й усе небо на заході було як одне велетенське горнило із розплавленим золотом. Нарешті світило зайшло за зубчастий пік, який на фоні неба, що яскріло позолотою, виглядав пласким і гострим, немовби вирізаним із картону.