Голос належав чарівній зрілій жінці, хоча звучали в ньому нотки дівчачого кокетства. Я поклав ліхтарик на стіл і, передихнувши, при його світлі взявся готувати напій. Відкрив пляшку, щипцями наклав у склянки льоду й налив віскі. Мусив стежити в голові за всім, що робили руки. На стіні в такт рухам гойдалися великі тіні.
Тримаючи дві склянки в правій руці й освічуючи дорогу ліхтариком у лівій, я зайшов у задню кімнату. Повітря в ній здалося мені холоднішим, ніж минулого разу. Сам того не помітивши, я спітнів і тепер, видно, почав відчувати холод. Згадав, що пальто скинув по дорозі.
Не забувши про свою обіцянку, я загасив ліхтарик і запхнув його в кишеню. Намацав столик коло ліжка, поставив на нього одну склянку і сів віддалік на стільці з бильцями, тримаючи в руці свою порцію віскі. У повній темряві я приблизно пригадував, де що стояло.
Начебто зашурхотіло простирадло. Жінка неквапливо підвелася в ліжку й, обіпершись спиною об спинку ліжка, взяла склянку. Легенько потрусивши кубиками льоду, зробила ковток. Наче створювала звуковий ефект для радіоспектаклю. Я понюхав віскі, але не пив.
— Давно з тобою не зустрічався, — почав я. Цього разу голос звучав природніше, звичніше.
— Невже? — сказала жінка. — Не знаю. Що значить "давно"?
— Наскільки я пригадую, рівно рік і п'ять місяців тому.
Вона байдуже гмикнула й сказала:
— Точно не пригадую…
Я поставив склянку на підлогу й закинув ногу на ногу.
— То що, минулого разу, коли я приходив, тебе тут не було?
— Та ні, була. У тому самому ліжку. Адже я завжди тут.
— Але ж я точно був у номері 208. Це 208-й?
Вона потрусила лід у склянці й хихикнула.
— Гадаю, ти, напевне, тоді помилився. Був в іншому 208-му номері. Це точно.
В її голосі вчувалася якась невизначеність, і я трохи занепокоївся. Можливо, вона сп'яніла? У темряві я зняв вовняну шапочку й поклав на коліна.
— Телефон не відповідає, — сказав я.
— Знаю, — мляво відповіла жінка. — Вони його відключили. Хоча знали, що я люблю розмовляти по телефону.
— Це вони тримають тебе під замком?
— Не знаю, що й сказати, — відповіла вона й коротко засміялася. У розтривоженому сміхом повітрі її голос тремтів.
— Побувавши тут, я потім довго про тебе думав, — сказав я, повернувшись в її бік. — Хотів зрозуміти, хто ти й що тут робиш.
— Цікаво, правда?
— Чого тільки я не уявляв собі… Та все одно ніякої певності ще не маю. Самі здогади.
— Гм… — Мої слова начебто її зацікавили. — Отже, не маєш певності? Самі здогади?
— Так, — сказав я. — І знаєш, що я тобі скажу? Я думаю, ти — Куміко. Спочатку не здогадався, а тепер усе більше в цьому переконуюсь.
— Невже? — зробивши коротку паузу, радісно спитала вона. — Отже, я — Куміко?
На мить я втратив орієнтацію. Здавалось, ніби я прийшов не туди, куди треба, і кажу щось не те й не тому, кому слід. Даремна трата часу, беззмістовні манівці. Змінивши позу, я стиснув обома руками шапочку на колінах, щоб переконатися в реальності того, що зі мною відбувається.
— Так, ти — Куміко. Бо в такому разі нитки всіх дотеперішніх розмов з'єднуються в одне. Ти постійно звідси мені дзвонила, хотіла відкрити якусь таємницю, що належала Куміко. Ту саму, якою реальна Куміко не могла поділитися зі мною. І ти намагалася це зробити звідси, користуючись словами, схожими на код.
Жінка трохи помовчала. Потім узяла склянку, знову ковтнула віскі й сказала:
— Ну що ж, якщо ти так думаєш, може, так воно і є. Може, я справді — Куміко. Хоча не впевнена… Та якщо це правда, то я мала б говорити з тобою її голосом. Хіба ні? Від цього справа ускладнюється, але якщо ти не проти…
— Не проти, — відповів я і знову відчув у своєму голосі неспокій і неприродність.
Жінка в темряві кашлянула.
— Так от, чи вдасться? — Вона знову хихикнула. — Це ж так непросто. Ти квапишся? А можеш іще побути?
— Не знаю. Можу.
— Постривай хвильку. Вибач. Гм… Зараз приготуюся.
Я трошки почекав.
— Отже, ти прийшов сюди. Прийшов, щоб побачити мене? — пролунав у темряві серйозний голос Куміко.
Востаннє я чув її голос того літнього ранку, коли застібав блискавку на її спині. За її вухами пахло незнайомими парфумами — чиїмось подарунком. Тоді вона пішла й пропала. Голос у темряві — незалежно від того, був він справжнім чи підробленим — повернув мене в ту ранкову мить. Я відчував пахощі її парфумів, бачив її спину, білу шкіру. У пітьмі спогади набрали більшої ваги, густіших барв, ніж у реальності. Я сильно стиснув у руках шапочку.
— Якщо бути точним, то я прийшов сюди не для того, щоб побачити тебе. Я прийшов забрати тебе звідси.
У темряві вона тихо зітхнула.
— Чому ти так хочеш повернути мене?
— Бо люблю, — відповів я. — І знаю, що ти мене так само любиш. Я тобі потрібен.
— Ти впевнений? — спитала Куміко або хтось її голосом. У ньому не було жодної насмішки. Але так само не відчувалося тепла.
У сусідній кімнаті кубики льоду дзенькнули, змінюючи положення у відерці.
— Але щоб повернути тебе, я мушу розгадати кілька загадок, — сказав я.
— Думаєш, що зараз це просто зробити? — спитала вона. — Чи вистачить тобі часу?
Вона казала правду: часу залишалося обмаль, а запитань, що вимагали відповіді, було надто багато. Я витер піт на чолі тильним боком долоні. "Можливо, це останній шанс. Треба думати!" — сказав я сам собі.
— Я хочу, щоб ти допомогла мені в цьому.
— Як? — спитав голос Куміко. — Навряд чи мені вдасться. А втім, спробуймо.
— Перше запитання: що змусило тебе покинути наш дім? Я хочу знати справжню причину. Із твого листа я дізнався, що ти мала зв'язок з іншим чоловіком. Я перечитував цей лист не один раз. Частково цим можна пояснити те, що сталося. Та я нізащо не повірю, що це справжня причина. Мені таке в голові не вкладається. Я не кажу, що це брехня… мені просто здається, що це якась метафора.
— Метафора? — украй здивовано спитала вона. — Може, я чогось не розумію, але спати з іншим… Яка ж це метафора?
— Я хочу сказати, що це пояснення заради самого пояснення. Воно ні до чого не веде… Своєрідне ковзання по поверхні. Чим глибше я вчитуюся у твій лист, тим більше схиляюся до цієї думки. Мусить бути якась інша причина — поважніша, справжня. І, напевне, пов'язана з Нобору Ватая.