На нещастя, князівський лікар, ксьондз Вишонек з Дзєванни, не був на ловах, хоч звичайно на них бував. Цього разу він залишився в дворі випікати облатки. Дізнавшись про це, чех помчав за ним, а курпи тимчасом понесли Збишка на плащі до князівського двору. Дануся хотіла супроводити його пішки, але княгиня заборонила: дорога була далека, в лісових балках намело повно снігу, а треба було поспішати. Тевтонський староста Гуго де Данфельд допоміг дівчині сісти на коня і, їдучи з нею слідом за людьми, котрі несли Збишка, сказав по-польськи так тихо, щоб тільки вона могла чути:
В Щитні у мене є чудодійний цілющий бальзам. Я дістав його в одного пустельника в Герцинському лісі й міг би за три дні привезти сюди.
Бог вам віддячить, пане! — відповіла Дануся.
Бог записує кожний милосердний вчинок, але чи можу я сподіватися й від вас заплати?
Чим же я можу вам заплатити?
Хрестоносець під'їхав своїм конем ближче до Данусі, видно, хотів щось сказати, але завагався і лише через деякий час промовив:
— В Ордені, крім братів, є й сестри... Одна з них привезе цілющий бальзам, а тоді я скажу про заплату.
Ксьондз Вишонек оглянув рани Збишка і встановив, що в нього зламане тільки одне ребро, але першого дня не ручився за одужання, бо ще не знав, "чи в хворому не перевернулось серце або чи не обірвалась печінка". Пан де Лорш надвечір теж відчув таку велику неміч, що мусив лягти в постіль, а на другий день не міг ворухнути ні рукою, ні ногою від сильного болю в усіх суглобах. Княгиня з Данусею, а також інші придворні панни доглядали хворих і, за рецептами ксьондза Вишонека, варили різноманітні мазі та зілля. У дуже побитого Збишка час від часу на губах з'являлася кров, що дуже непокоїло ксьондза Вишонека. Проте він був цілком притомний і на другий день, довідавшись від Данусі, кому завдячує життям, покликав свого чеха, щоб подякувати й нагородити його. При цьому подумав, що чеха подарувала йому Ягенка, і коли б не її зичливе серце, то мусив би загинути, йому навіть тяжко було думати про це, бо відчував, що ніколи не зможе віддячити їй добром за добро, а стане тільки причиною прикростей і тяжкого смутку. Правда, він тут же сам собі сказав: "Не можу я розірватися надвоє", але в глибині душі у нього залишились ніби докори сумління, а чех ще більше розпалив цей внутрішній неспокій.
— Я присягався моїй панянці шляхетською честю, що буду вас охороняти,— сказав він,— тому не треба мені ніякої нагороди. Їй, а не мені, пане, ви зобов'язані своїм порятунком.
Збишко нічого не відповів, тільки став важко дихати, а чех трохи помовчав і знову сказав:
Якщо ви накажете мені поїхати до Богданця, то я поїду. Може б, ви хотіли побачитися з старим паном, бо бог його знає, що з вами буде.
А що каже ксьондз Вишонек? — запитав Збишко. — Ксьондз Вишонек каже, що все виясниться, як настане новий місяць, а він настане через чотири дні.
Ну, то не треба їхати до Богданця. Бо поки дядько приїде, то я або вмру, або видужаю.
Ви б хоч листа надіслали до Богданця. Сандерус про все чисто напише. Принаймні хоч знатимуть про вас та дадуть на месу.
— Дай мені зараз спокій, бо я слабий. Якщо помру, то повернешся до Згожелиць і розкажеш усе, як воно було,— тоді й дадуть на месу. А мене поховають тут або в Цеханові.
Швидше в Цеханові або в Прасниші, бо в бору тільки купрів ховають, над якими виють вовки. Чув я від слуг, що князь за два дні повертається разом з двором до Цеханова, а потім до Варшави.
Та вже ж мене тут yе залишать, — відповів Збишко.
І він угадав. Того ж дня княгиня попросила князя, щоб дозволив їй залишитись на деякий час в лісовому палаці з Данусею, служницями та ксьондзом Вишонеком, який був проти того, щоб Збишка одразу везти до Прасниша. Панові де Лоршу через два дні значно полегшало, і він почав вставати, але довідавшись, що пани залишаються, також залишився, щоб супроводити їх у дорозі назад та боронити від нападу "сарацинів". Звідки тут мали взятися сарацини, мужній де Лорш не питав себе. Правда, на далекому Заході литвинів так називали, але дочці Кейстута, рідній сестрі Вітольда і двоюрідній сестрі могутнього "краківського короля" Ягелла від них не загрожувала ніяка небезпека. Проте пан де Лорш досить довго перебував серед хрестоносців і, незважаючи на те, що чув у Мазовії про охрещення Литви та поєднання двох корон на голові одного владаря, припускав, що від литвинів можна сподіватися всякого лиха. Так казали хрестоносці, а він ще не зовсім втратив віру в їх слова.
Тимчасом сталася подія, яка лягла тінню на відносини між князем Янушем і його гостями-хрестоyосцями. За день до виїзду двору прибули брати Готфрід і Ротгер, що були залишилися в Цеханові, а з ними приїхав і якийсь пан де Фурсі, який привіз неприємну для хрестоносців новину. Трапилось так, що іноземні гості тевтонського старости в Любаві, а саме: він, пан де Фурсі, потім пан де Бергов і пан Майнегер, обидва з заслужених колись в Ордені родин, наслухавшись чуток про Юранда із Спихова, не тільки не злякались, але вирішили виманити славетного войовника в поле, щоб переконатися, чи справді він такий страшний, як про нього розказують. Староста, правда, спочатку не погоджувався, посилаючись на мир між Орденом і мазовецькими князівствами, але потім, можливо, надіючись позбутися грізного сусіда, Вирішив не тільки дивитися на це крізь пальці, а ще й дав їм на допомогу своїх озброєних кнехтів. Рицарі, послали Юрандові виклик, який він одразу прийняв, поставивши умову, що рицарі одішлють назад своїх людей і будуть битися втрьох з ним і його двома товаришами на самій границі Пруссії і Спихова. А коли рицарі не захотіли ні одіслати кнехтів, ні виїхати з спиховських володінь, Юранд напав на них, винищив кнехтів, пана Майнегера тяжко поранив списом, а пана де Бергова взяв у неволю і вкинув у спиховське підземелля. Врятувався тільки один де Фурсі і, проблукавши три дні в мазовецьких лісах та довідавшись від смолярів, що в Цеханові гостюють орденські брати, пробрався до них, щоб разом з ними принести князеві скаргу та просити про покарання Юранда і про наказ звільнити пана де Бергова.