Нема чого й таїти. Боже мій! То ви і є той Збишко, котрому дівчина покривалом голову повила! Повернувшись з Кракова, всі придворні панни тільки про це й говорили, і не одна, слухаючи, ревно плакала. Значить, це ви! Ото радість буде при дворі... і княгиня ж вас дуже любить.
Нехай її бог благословить, а також і вас за добру новину. Бо мені як сказали, що вона вийшла заміж, то я аж отерп.
Як же їй було вийти!.. Воно, звісно, така дівчина — ласий шматок, бо в неї ж приданого — цілий Спихов, та хоч при дворі є багато гарних юнаків, однак жодний не заглядав їй у вічі, бо кожен і той її вчинок, і вашу обітницю шанував. Та й княгиня до того не допустила б. Ото буде радість! Правду кажучи, дівчину іноді дражнили! Скаже хто-небудь: "Не вернеться твій рицар", то вона аж ногами тупотить: "Вернеться! Вернеться!", а буває скаже хтось, що ви іншу взяли, то не раз і заплаче.
Збишко розчулився від цих слів, але заразом і розгнівався на людську балаканину:
— Хто про мене такі речі брехав,— сказав він,— того викличу на двобій!
Єндрек з Кропивниці почав сміятися:
— Жіноцтво, звісно, балакало! Жінок будете викликати? Мечем проти куделі нічого не вдієш!
Збишко, радий, що бог послав йому такого веселого й зичливого товариша, став розпитувати його про Данусю, потім про звичаї мазовецького двору і знов про Данусю, далі про князя Януша, про княгиню та й знов про Данусю, — нарешті, згадавши про свою обітницю, розказав Єндрекові, що чув у дорозі про війну, — як люди готуються до неї, як її з дня на день чекають, нарешті запитав, чи так думають і в мазовецьких князівствах.
Проте дідич з Кропивниці не думав, що війна буде так скоро. Люди балакають, що інакше не може бути, але він чув, як одного разу сам князь казав Миколаєві з Длуголясу, що хрестоносці поховали свої роги і що коли король наполяже, то вони одступляться й від загарбаної Добжинської землі, бо бояться його могутності, — або принаймні відтягатимуть справу, поки добре не приготуються.
— А втім, — сказав він,— князь недавно їздив до Мальборга, де, за відсутністю магістра, його приймав великий маршалок і влаштував на його честь рицарські змагання, а тепер у князя гостюють комтури, та от і ще гості їдуть...
Він на хвилину задумався і додав:
Кажуть люди, що хрестоносці недаром у нас і в князя Земовіта в Плоцьку сидять. Вони б хотіли, мабуть, щоб наші князі в разі війни допомагали не польському королю, а їм, а як не вдасться добитись цього, то щоб хоч не втручалися — але так воно не буде...
Дасть бог, що не буде. Як же б ви вдома всиділи? Адже ваші князі зобов'язані перед Польським королівством. Думаю, що не всидите.
— Не всидимо,— відповів Єндрек з Кропивниці. Збишко знову глянув на чужих рицарів і на їх павине пір'я.
То й вони за цим їдуть?
Хрестоносці, може, й за цим, хто їх знає?
А той третій?
Третій їде з цікавості.
Мабуть, якийсь визначний?
— Ого! За ним їде три кованих вози з усяким добром та дев'ять слуг. От з таким би зчепитися! Аж слина котиться.
— А що — не можете?
Як же я можу! Адже князь наказав мені їх стерегти. До Цеханова й волосина їм з голови не спаде.
А коли б я їх викликав? Коли б вони захотіли битися зі мною?
Тоді ви мусили б раніш битися зі мною, бо поки я живий, з того нічого не буде.
Почувши це, Збишко приязно глянув на молодого шляхтича і сказав:
Ви розумієте, що таке рицарська честь. З вами я битися не буду, бо я вам друг, але в Цеханові, дасть бог, знайду проти німців зачіпку.
В Цеханові робіть собі, що вам заманеться. Не обійдеться там без якихось змагань, то може дійти й до виклику, аби тільки князь та комтури дозволили.
У мене є така дошка, на якій написано виклик кожному, хто не визнав би, що панна Данута Юрандівна найцнотливіша і найкраща дівчина в світі. Але знаєте... люди скрізь тільки плечима здвигали та сміялися.
Бо то чужий звичай і, правду кажучи, дурний, у нас його люди не знають, хіба десь при границі. Оцей лотарінжець зачіпав по дорозі шляхтичів, вимагаючи, щоб вони вихваляли якусь там його пані, але його ніхто не розумів, а я не допускав до бійки.
Як так? Вимагав, щоб вихваляли його пані? Бійтесь бога! Та в нього ні стида, ні сорому!
Збишко глянув на іноземного рицаря, немов для того, щоб переконатись, який то є чоловік, що не має сорому, проте в душі мусив визнати, що Фулькон де Лорш зовсім не схожий на пройдисвіта. Навпаки, з-під відхиленого забрала дивилися лагідні очі й виглядало молоде, повне якогось смутку обличчя.
— Сандерус! — раптом гукнув Збишко. До послуг,— відповів, наблизившись, німець.
Спитай отого рицаря, яка найцнотливіша й найкраща пані на світі?
Яка найкраща і найцнотливіша пані на світі? —. спитав Сандерус.
Ульріка де Ельнер! — відповів Фулькон де Лорш і; звівши очі вгору, почав раз по раз зітхати. Коли Збишко почув таке блюзнірство, йому аж дух перехопило від обурення, і він підняв свого огиря гопки. Але, перш ніж він встиг проголосити виклик, Єндрек з Кропивниці поставив свого коня між ним та іноземцем і сказав:
Не заводьте тут сварки. Тоді Збишко знову звернувся до торговця реліквіями:
— Скажи йому від мене, що він кохає сову!
— Пан мій каже, шляхетний рицарю, що ви кохаєте сову! — повторив, немов луна, Сандерус.
У відповідь на це пан де Лорш пустив повіддя і правою рукою на лівій одстебнув, а потім стягнув залізну рукавичку й кинув у сніг перед Збишком, який кивнув до свого чеха, щоб той підняв її вістрям списа.
Тоді Єндрек з Кропивниці повернувся до Збишка з грізним уже обличчям і сказав:
Кажу вам, що ви не будете битись, поки не скінчиться моя охорона. Не дозволю ні йому, ні вам.
Але ж не я його викликав, а він мене.
— Так, але викликав за сову. Ну, та годі, а коли б котрий противився... Ого!.. Я теж знаю, як паса повертати...
Я не хочу з вами битися.
А доведеться, бо я ж присягнувся захищати його.
То як же буде? — спитав упертий Збишко.
Цеханов недалеко.
А що подумає німець?
Нехай ваш слуга скаже йому, що тут битися не можна і що спочатку потрібний дозвіл князя для вас і дозвіл комтура для нього.
Ну, а якщо дозволу не буде?
Встигнете зустрітися. І годі балакати даремно.
Бачачи, що тут нічого не вдієш і що Єндрек з Кропивниці справді не може дозволити бійки, Збишко звелів Сандерусу переказати лотарінгському рицареві, що вони будуть битися, коли приїдуть на місце. Де Лорш вислухав німця, кивнув головою, що розуміє, потім простягнув Збишкові руку, трохи подержав його руку і тричі міцно потиснув. За рицарським звичаєм це означало, що вони битимуться де завгодно й коли завгодно. Після цього, зовні немов у згоді, рицарі рушили до цехановського замка, тупі вежі якого вже видно було на тлі почервонілого неба.