Вони спинились аж в кутку біля паркана, де лежало велике каміння, приготовлене на підмурок дзвіниці, яку мали будувати в Кшесні. Тут Вільк, щоб зігнати злість, яка вирувала йому в грудях і підступала до горла, схопив одну каменюку й почав з усієї сили двигати її, а Чтан ухопився за неї й собі, і вони, шаленіючи від злості, покотили її через весь цвинтар до костьольних воріт.
Люди здивовано дивилися на них, гадаючи, що вони дали якусь обітницю і таким способом хочуть взяти участь в будівництві дзвіниці. Але ці зусилля трохи охолодили їх, вони обидва опам'яталися і стояли бліді та тільки важко сопли, запитливо поглядаючи один на одного.
Першим озвався Чтан з Рогова:
Ну, що? — спитав він.
А хіба що? — відповів Вільк.
Зараз на нього нападемо?
Як же ти на нього в костьолі нападеш?
Не в костьолі, а після меси.
Він із Зихом і з абатом. А ти ж пам'ятаєш, що сказав Зих: нехай тільки поб'ються, то обох із Згожелиць вижену. Якби не це, то я тобі давно вже ребра поламав би.
Або я тобі! — відповів Чтан, стискаючи свої здоровенні кулаки.
І очі їхні почали зловісно іскритись, проте вони зміркували, що згода потрібна їм зараз більше, ніж будьколи. Не раз уже вони бились, а після бійки завжди мирились, бо хоч їх і розділяла любов до Ягенки, але вони не могли жити один без одного і завжди нудьгували один за одним. А тепер у них з'явився спільний ворог, і вони обидва почували, що то ворог дуже небезпечний.
За хвилину Чтан спитав:
— Що ж нам робити? Хіба послати йому виклик у Богданець?
Вільк був розумніший, проте спочатку й він не знав, що робити. На щастя, йому допомогли калатала, які озвалися знову, сповіщаючи, що відправа починається. Він сказав:
— Що робити? Іти, в костьол, а потім буде, що бог дасть.
Чтан з Рогова зрадів з цієї розумної відповіді.
— Може, там Ісус Христос напоумить нас, — сказав він.
І благословить,— додав Вільк.
По справедливості.
Вільк і Чтан пішли в костьол і, побожно вислухавши відправу, підбадьорились. Вони не втратили самовладання навіть тоді, коли Ягенка після меси, виходячи з костьола, знову прийняла свячену воду з руки Збишка. На цвинтарі коло воріт Вільк і Чтан низько вклонилися Зихові, Ягенці й навіть абатові, хоч він і був ворогом старого Вілька з Бжозової. Правда, на Збишка вони поглядали спідлоба, але жодний з них навіть не муркнув, хоч серця їхні аж скавучали від болю, гніву та ревнощів, бо Ягенка ще ніколи не здавалась їм такою гарною, такою схожою на королівну. Аж коли пишний почет абата рушив від костьолу назад і коли вже здалека долинула весела пісня мандрівних кліриків, Чтан почав витирати піт з своїх зарослих щік і пирхати, як кінь. А Вільк промовив, скрегочучи зубами:
— До корчми! До корчми! Горе мені!..
Потім, згадавши, від чого їм полегшало, вони знову підхопили камінь і покотили його на старе місце.
Збишко в цей час їхав поруч з Ягенкою і слухав пісень абатових шпільманів, але, проїхавши з п'ять стадій, він раптом спинив коня і сказав:
Ага! Мав дати на месу за дядькове здоров'я і забув, я вернуся.
Не вертайся! — вигукнула Ягенка.— Пошлемо із Згожелиць.
Вернусь, а ви не чекайте мене. З богом!
З богом! — сказав абат.— їдь!
І обличчя його повеселіло, а коли Збишко зник з їхніх очей, він непомітно торкнув Зиха і сказав:
Розумієте?
А що маю розуміти?
Як бог свят, він поб'ється в Кшесні з Вільком і Чтаном, саме цього я хотів і до цього провадив.
То здорові хлопці! Ще поранять його, і що тоді буде?
Як то що буде? Коли він за Ягенку поб'ється, то як же йому після цього думати про Юрандівну? Відтоді панією серця стане Ягенка, а не та, друга. Я цього хочу, бо він мій родич і сподобався мені.
— Еге! А обітниця?
— Я негайно дам йому дозвіл! Хіба ви не чули, що я вже й пообіцяв?
— Ваша голова всьому дасть раду,— відповів Зих. Абат зрадів з такої похвали; він під'їхав до Ягенки
і спитав її:
— Чого ти така смутна?
Вона схилилася в сідлі й, ухопивши абата за руку, піднесла її до губів:
Мій хрещений батьку, а може б, ви послали кілька шпільманів у Кшесню?
Навіщо? Тільки нап'ються в корчмі, та й по всьому.
— А може, вони не допустять якої-небудь сварки. Абат швидко глянув їй у вічі й раптом гостро сказав:
А хоч би його там і вбили!
То нехай уб'ють і мене! — вигукнула Ягенка.
І гіркота, що назбиралася в її грудях з того часу, як вона говорила із Збишком, сплинула тепер буйним потоком сліз. Побачивши це, абат обняв дівчину, майже закривши її своїм широчезним рукавом, і заговорив:
Не бійся, доню, нічого. Сварка може трапитись, але ж ті хлопці також шляхтичі й удвох на нього не нападуть, а за рицарським звичаєм викличуть на герць, а там він дасть собі ради, хоч би йому довелося битися з обома разом. А щодо Юрандівни, про яку ти чула, то я тобі скажу так: для їхнього весільного ліжка ще ні в якім бору дерево не росте.
Коли йому та миліша, то і я про нього не думаю! — крізь сльози відповіла Ягенка.
То чого ж ти хлипаєш?
Бо боюся за нього.
— От бабський розум!— сказав, сміючись, абат. Потім він нахилився до вуха Ягенки і став говорити:
— Подумай, дівчино, коли він тебе й візьме, то однак йому доведеться не раз битися,— він же шляхтич.
Тут він нахилився ще нижче й додав:
А візьме тебе — і то незабаром, як бог свят!
Так він і візьме! — відповіла Ягенка.
Але разом з тим вона почала усміхатися крізь сльози й поглядати на абата, немов хотіла спитати, звідки він це знає.
Тимчасом Збишко, повернувшись до Кшесні, заїхав прямо до ксьондза, бо справді хотів дати на месу за здоров'я Мацька; потім вирушив прямо до корчми в якій сподівався знайти молодого Вілька з Бжозової і Чтана з Рогова.
Він справді застав їх там обох, а крім них — ще багато людей: і родовитих шляхтичів, і простих, і кметів, і кількох фокусників, що показували всілякі німецькі штуки. В першу хвилину він не міг нікого впізнати, бо затягнені воловим міхуром вікна пропускали мало світла, але коли корчемний служка підкинув у піч соснових трісок, Збишко побачив у кутку за барилами пива волохату пику Чтана і люте, запальне обличчя Вілька з Бжозової.
Збишко повільно попрямував до них, розпихаючи по дорозі людей, і, дійшовши, так грюкнув кулаком об стіл, що задвигтіла вся корчма,