— А якби ви обіцяли самому Ісусу Христу?
— Звісно, що він найвищий з-поміж усіх. Але то було б, з дозволу сказати, так само, якби твій батько побив мого хлопа, а я поїхав би аж до Кракова, скаржитись королю. Що б мені король на це сказав? Сказав би так: "Я владар цілого королівства, а ти до мене з своїм хлопом лізеш! Що тобі — нема урядовців? Не
можеш піти в місто до кастеляна або посередника?" Ісус
Христос є владар усього світу — розумієш? А для дрібних, справ у нього є святі.
— Я нам ось що скажу,— мовив Збишко, що надійшов на кінець розмови,—дайте обітницю нашій покійній королеві, що коли вона вам допоможе, то ви поїдете на прощу в Краків до її гробу. Хіба там мало чудес на наших очах відбулося? Навіщо шукати чужих святих, коли є своя пані, краща за інших.
— Е! Якби ж то я знав, що вона рани зціляє!
А хоч би й не зціляла! Абиякий святий на неї скривитись не посміє, а скривиться, то ще від самого бога нагінку дістане, бо це ж тобі не якась там пряля, а польська королева...
Котра наостанні навернула до християнської віри цілу поганську країну. Це ти розумно сказав,— відповів Мацько. — Високо вона, мабуть, там сидить на божій раді і, певно, що якомусь там простому святому до неї далеко. Так і зроблю, як ти радиш, щоб я був так здоровий!
Ця порада подобалась і Ягенці, яка не могла надивуватися із Збиткового розуму, а Мацько того самого вечора дав урочисту обітницю і з того часу ще з більшою надією пив ведмеже сало, день при дні сподіваючись неодмінного видужання. Але через тиждень почав втрачати надію. Казав, що сало "вирує" у нього в животі, а на шкурі, коло останнього ребра, виростає якась гуля.. Через десять днів стало ще гірше: гуля збільшилась і почервоніла, а сам Мацько дуже ослаб, і коли підкинулась гарячка, знову почав готуватися до смерті. Одної ночі він раптом збудив Збишка:
— Засвіти-но хутенько скалку, — сказав, — бо щось зі мною діється, та не знаю — добре чи зле.
Збишко схопився на ноги і, не викрешуючи вогню, роздмухав у сусідній кімнаті на огнищі жар, запалив від нього смоляну скалку й пішов до Мацька.
— Що з вами?
— Що зі мною! Гулю мені щось пробило, мабуть, дразка! Я її держу, але витягнути не можу, тільки чую, як вона бренчить і скрипить під нігтями...
— Дразка! Не що інше! Хапайте добре й тягніть, Мацько аж корчився та сичав від болю, але заглиблював пальці все далі, поки добре не схопив якусь тверду річ; нарешті шарпнув її і витягнув.
Ой боже мій!
Є?— спитав Збишко.
— Є. На мені аж холодний піт виступив. Але є! Дивись!
І він поклав Збишкові на долоню довгувату, гостру Дразку, що відламалась від погано вкованого наконечника стріли й кілька місяців стирчала в тілі.
Слава богу й королеві Ядвізі! Тепер ви будете здорові.
Може, мені й полегшає, але поки що страшенно болить,— сказав Мацько, видушуючи з гулі сукровицю.— Коли вже в мені тієї погані стало менше, то й хвороба мусить попустити. Ягенка казала, що тепер треба буде бобровим жиром заливати.
— Завтра вранці підемо за бобром.
Мацькові вже на другий день вранці набагато полегшало. Він спав допізна, а прокинувшись, одразу захотів їсти. На ведмеже сало вже не міг і дивитися, йому засмажили яєчню всього з двадцяти яєць, бо Ягенка з обережності більше не дозволила. Він жадібно з'їв її і півхлібини, запив коновкою пива, після чого йому стало весело на душі, і він зажадав, щоб покликали Зиха.
Збишко послав одного з подарованих Завішею турчинів по Зиха, і той приїхав верхи після полудня, саме тоді, коли молоді люди збиралися до Одстояного озерця за бобром. Спочатку старі сміялись, жартували та співали за доброю чаркою меду, а потім почали розмовляти про дітей і вихваляти кожен своє.
Що то за хлопець Збишко! — казав Мацько.— Другого такого й на світі нема. І хоробре, і спритне, як рись, і вправне. Знаєте, коли його на смерть у Кракові вели, то так дівчата в вікнах пищали, немов їх хтось там ззаду шилом штрикав, і то які дівчата: рицарські та кастелянські дочки, не кажучи вже про всяких красунь-городянок.
Нехай там будуть і кастелянські, й красуні, але за мою Ягенку не кращі! — відказав Зих із Згожелиць.
Хіба я вам кажу, що кращі? Любішої для людей дівчини, ніж Ягенка, не знайдеш.
Я теж про Збишка нічого поганого не скажу: самостріл без корби натягає!..
— І ведмедя сам один підіпре. Бачили, як він його рубонув? Всю голову з одною лапою відбатував.
— Голову відбатував, але підпер не сам, Ягенка йому допомогла.
— Допомогла?.. Не казав він нічого.
— Бо обіцяв їй... адже для дівчини сором уночі в бір ходити. Мені вона зразу розказала, як воно було. Інші раді прибрехати, а вона правди не потаїть. Щиро кажучи, не дуже воно мені сподобалось, бо хто їх знає... Хотів був її вилаяти, але вона так сказала: "Коли я сама вінка не впильную, то й ви, татусю, не впильнуєте, але не бійтеся. Збишко теж знає, що таке рицарська честь..."
— А певно. Вони, ж і сьогодні вдвох пішли.
— До вечора повернуться. Вночі диявол найгірше спокушає, та й дівчині соромитись не треба, бо темно.
Мацько трохи подумав, потім промовив, наче сам до себе:
А все-таки вони раді одне одного бачити...
Еге! Якби-то він іншій обітниці не дав.
То, як ви знаєте, такий рицарський звичай... Хто з молодих не має своєї пані серця, того інші вважають за простака... Він обіцяв павині чуби і мусить їх з голів поздирати, бо присягнувся рицарською честю; Ліхтенштейна теж мусить дістати, а від інших обітниць абат його може звільнити.
Абат от-от має приїхати...
Ви думаєте? — спитав Мацько і говорив далі:— Зрештою, що там ті обітниці, коли Юранд прямо йому сказав, що дівки за нього не віддасть! Чи він її іншому обіцяв, чи присвятив на службу богу, того я не знаю, але прямо сказав, що не віддасть...
Говорив я вам,— спитав Зих,— що абат любить Ягенку, як рідну дочку? Останнім разом він їй сказав так: "Рідня у мене тільки по куделі — жіноцтво, але з тієї куделі тобі ниток буде більше, ніж їм".
На це Мацько неспокійно й навіть підозріливо глянув на Зиха і тільки через якийсь час сказав:
Сподіваюсь, ви не схочете нас скривдити...
За Ягенкою я даю Мочидоли,— ухильно сказав Зих.
Зараз?
Зараз. Іншій би не віддав, а їй віддам.