як рідного батька, а при хворобі жіночий догляд кра-
щий за всякий інший. Ну, дорогі мої, зробіть же так, як я нас прошу.
— Річ відома, що ви добрий чоловік і завжди були таким, — трохи схвильовано відповів Мацько,— але, знаєте, коли я вже-маю вмерти від тої гемонської залізяки, що сидить у мене між ребрами, то хочу вмерти в своїй розвалюсі. До того ж удома, коли людина й хвора, багато про що спитає, багато чого догляне, дещо влаштує. Якщо бог каже вибиратись на той світ, то вже нічим не зарадиш! Чи краще тебе доглядатимуть, чи гірше — однак не викрутишся! До всяких злигоднів ми звикли на війні. Тому, хто кілька років спав на голій землі, й оберемок горохвиння гожий. Але за ваше добре серце щира вам подяка, і якщо не я віддячу, то, дасть бог, Збишко віддячить.
Зих із Згожелиць, який справді славився своєю добротою та зичливістю, почав знов наполягати й просити, але Мацько уперся: коли вмирати, то в своєму обійсті! Довгі роки ввижався йому той Богданець, і тепер, коли він був уже недалеко, Мацько нізащо не відмовиться від нього, хоч би це мав бути його останній нічліг. Бог і так милостивий, що дав йому сили дотягтися сюди.
Він витер кулаком сльози, що набігли йому на очі, оглянувся навколо і сказав:
Якщо це вже ліси Вілька з Бжозової, то після полудня доїдемо.
Тепер вони не Вількові з Бжозової, а абатові,— зауважив Зих,
Почувши це, хворий Мацько усміхнувся і трохи згодом сказав?
— Якщо вони абатові, то, може, колись будуть наші. — Ого! Тільки що говорили про смерть, — весело
вигукнув Зих, — а тепер хочете абата пережити.
— Не я його переживу, а Збишко.
Дальшу розмову їм перервали звуки рогів у лісі, що залупали десь далеко попереду. Зих одразу спинив коня й почав слухати.
Тут хтось, мабуть, полює,— сказав він.— Зачекайте.
Може, абат. От було б добре, якби ми оце зустрілися,
— Помовчіть-но!
І він звернувся до своїх людей:
— Стій!
Спинилися, Роги озвалися ближче, а за хвилину загавкали собаки,
— Стій! — ще раз сказав Зих.—Ідуть до нас, Збишко зіскочив з коня й почав гукати:
— Дайте-но самостріл! Може, звір на нас вибіжить! Швидше, швидше!
І, вихопивши самостріл з рук слуги, він обпер його об землю, притиснув животом, нахилився, напружив хребет, як лук, і, вхопивши пальцями обох рук тятиву, вмить натягнув її, потім наклав стрілу й побіг вперед у ліс.
— Натягнув! Без корби натягнув! — шепотів Зих, здивований такою незвичайною силою.
— Оце так хлопець!—з гордістю прошепотів Мацько. Тимчасом звук рогів та гавкання собак все наближалися, і раптом праворуч у бору задуднів важкий тупіт, затріщали кущі та гілки й на дорогу блискавично вискочив з гущавини старий бородатий зубр з величезною, низько нахиленою головою, з налитими кров'ю очима й виваленим язиком, захеканий, страшний. Натрапивши на яму при дорозі, перелетів її скоком, впав з розгону на передні ноги, але підвівся і от-от мав зникнути в гущавині по другий бік дороги, коли раптом зловісно задзижчала тятива самостріла, свиснула стріла, після чого звір став дибки, закрутився на місці, страшно заревів і, як громом вражений, звалився на землю.
Збишко вихилився з-за дерева, знов натягнув тятиву, готовий вистрілити, наблизився до звіра, який ще рив задніми ногами землю..
Подивившись з хвилину на зубра, Збишко спокійно повернувся до своїх і ще здалека вигукнув:
— Так йому дав, що аж гній пустив!
А хай же тобі! — озвався, під'їжджаючи, Зих.— З одної стріли!
Бо було близько, а зблизька стріла сильно б'є. Бачите: не тільки наконечник, а вся вона увігналась під лопатку.
Мисливці мусять бути вже близько; вони, напевно, заберуть його.
Не дам! — відповів Збишко. — Він вбитий на дорозі, а дорога нічия.
А якщо це абат полює?
Ну, коли абат, то нехай бере.
Тимчасом з лісу вискочило кільканадцять собак. Побачивши звіра, вони з страшним гарчанням кинулись на нього, збилися на ньому в купу й незабаром почали гризтися між собою.
— Зараз будуть і мисливці,— сказав Зих.— Бачите, он вони, тільки далеко від нас вискочили й не бачать звіра. Гоп-гоп! Давайте сюди, сюди!.. Лежить! Лежить!..
Але він раптом замовк, подивився з-під долоні й за мить озвався:
— Боже милий! Що ж це таке? Чи я осліп, чи мені
ввижається...
Один на воронім коні попереду,— сказав Збишко. Раптом Зих вигукнув:
Господи милосердний! Та то ж, здається, Ягенка! І почав гукати:
— Ягно! Ягно!..
Потім Зих рушив уперед, але перш ніж він зірвав коня вчвал, Збишко побачив найдивніше в світі видовисько: на вороному коні, сидячи по-чоловічому, до них скакала дівчина з самострілом в руках і рогатиною за плечима. В розпатлане від швидкої їзди волосся на билися шишки хмелю; обличчя її пашіло, як зоря, сорочка на грудях розхристалась, а поверх неї метлялася шкіряна безрукавка догори вовною. Прискакавши, вона осадила на місці коня; з хвилину на її обличчі відбивався сумнів, здивування, радість — нарешті, коли не можна вже було не вірити своїм очам і вухам, вона закричала тонким, майже дитячим голосом:
— Татусь! Любий татусь!
І вмить зсунулася з коня, а коли Зих також зіскочив, щоб привітатися з нею, кинулась йому на шию. Збишко довгий час чув тільки звуки поцілунків та два слова: "Татусь! Ягуля! Татусь! Ягуля!", що повторювались у радісному захваті.
Під'їхали обидва загони, під'їхав на возі Мацько, а вони все повторювали: "Татусь! Ягуля!" та обіймалися. І коли, нарешті, наобіймались, Ягенка почала розпитувати:
— Значить, з війни повертаєтесь? Здорові?
— З війни. А чого б мені не бути здоровим? А ти? А менші хлопчаки? Сподіваюсь, що й вони здорові? Еге-ж? Бо інакше ти не гасала б по лісі. Але що ж ти тут робиш, дочко?
Полюю, як бачите,— відповіла, сміючись, Ягенка.
В чужих лісах?
— Абат мені дозволив. Ще й прислав навчених мисливства слуг та собак.
Тут вона звернулась до своєї челяді:
— Відженіть собак, бо шкуру порвуть. Потім знов заговорила до Зиха:
Ой, рада ж я, рада, що вас бачу!.. У нас все гаразд.
А я хіба не радий? — відповів Зих. — Дай же, дочко, я тебе ще поцілую.
І вони знов почали цілуватись, а як перестали, Ягна сказала:
— Додому звідси далеко... Аж ось куди ми за тією бестією загнались. Мабуть, миль зо дві гнались, аж