Проте їхали спокійно, так що Збишко вже почав нудьгувати, і аж за день їзди до Богданця вони якось уночі почули позад себе пирхання і тупіт коней.
— Якісь люди їдуть за нами,— сказав Збишко, Мацько на той час не спав, він глянув на зірки і,
як чоловік досвідчений, відповів:
— Незабаром світанок. Розбійники не нападали б наприкінці ночі, бо до дня вони мають бути вдома.
Проте Збишко спинив воза, вишикував людей впоперек дороги, лицем до тих, що під'їжджали, а сам виступив наперед і чекав.
Через деякий час він побачив у сутінках кільканадцять вершників. Один з них їхав на кілька кроків поперед інших, але, видно, не мав наміру критися, бо голосно співав. Збишко не міг розібрати слів, але виразно чув веселе "гоп! гоп!", яким незнайомий закінчував кожен куплет пісні.
Наші,— сказав Збишко сам до себе. Проте за хвилину гукнув:
Стій!
А ти сядь! — відповів жартівливий голос.
А що ви за одні?
А ви що за другі?
Чого ви за нами їдете?
А чого ти шлях перегородив?
— Відповідай, бо в нас самостріли наставлені.
А в нас... підставлені,— стріляй!
Відповідай по-людськи, а то біда тобі буде. На це Збишкові відповіла весела пісня:
Одна біда шляхом іде, Другу біду в танець веде...
Гоп! Гоп! Гоп! Ой, чого ж їм танцювати, Коли злиднів повна хата?.
Гоп! Гоп! Гоп!
Збишко здивувався, почувши таку відповідь; а тимчасом пісня Скінчилася, і той самий голос спитав:
— А як там почуває себе старий Мацько? Ще дихає?
Мацько підвівся на возі і сказав:
— Боже мій, це якісь свої!
А Збишко рушив конем вперед:
— Хто питає про Мацька?
— Сусід, Зих із Згожелиць. Вже з тиждень їду за вами та розпитую людей по дорозі.
— Матінко моя! Дядьку! Це Зих із Згожелиць! —
вигукнув Збишко.
І вони радісно привіталися. Зих справді був їхній сусід, до того ж чоловік добрий і всіма любимий за
веселу вдачу.
— Ну, як ся маєте? — спитав він, тиснучи Мацькові
руку. — Ще гоп чи вже не гоп?
— Ой, уже не гоп! — відповів Мацько.— Але радий вас бачити. Боже милий! Це я вже наче в Богданці!
— А що з вами таке, бо я чув, що вас німці підстрелили?
Підстрелили, псявіри! Залізяка у мене між ребрами залишилася...
Бійтесь бога! Ну, і що ж? А пробували ви пити ведмеже сало?
Бачите! — сказав Збишко.— Кожен радить ведмеже сало. Аби нам тільки дістатися до Богданця! Зараз же піду з сокирою під борті.
Може, знайдеться у Ягенки, а як ні, то пошлю питати в інших.
Яка Ягенка? Жінка ж ваша звалася Малгохна?— спитав Мацько.
Ого! Де та Малгохна! На святого Михайла третя осінь минає, як Малгохна дуба врізала. Конозиста була баба, царство їй небесне! А Ягенка в неї вдалася, тільки й того, що молода...
Росте дуб коло садочка, Яка мати, така й дочка....
Гоп! Гоп!
...Казав я Малгохні: не лізь на сосну, коли тобі вже півсотні років. Так ні ж бо! Вилізла. А гілка вломилась, і бух! Скажу вам по правді, аж яму в землі вибила, і за три дні й духу пустилася.
Царство їй небесне! — промовив Мацько.— Пам'ятаю, пам'ятаю... Як візьметься бувало в боки та як почне штукарити, то батраки в сіно ховаються. Але до хазяйства була беручка! І то злетіла з сосни?.. Бачите, яке диво!..
Злетіла, як шишка зимою... От було лихо. Вірите? Я після похорону так з жалю впився, що три дні не могли мене добудитися. Думали, що я теж дуба дав. А що вже потім сліз виплакав, то й відром не винести! Але до хазяйства і Ягенка беручка. Все тепер на її шиї.
Я її ледве пам'ятаю. Коли я виїжджав, то не більша була за топорище. Попід конем могла пройти й головою черева не зачепити. Еге! Давно то було, і мусила вирости.
На святої Агнеси минуло п'ятнадцять років; але я її також майже рік не бачив.
А що з вами було? Звідки ви повертаєтесь?
З війни. Чого б ото я вдома сидів, маючи Ягенку? Хоч Мацько був і хворий, але як почув про війну,
одразу ж наставив вуха й запитав:
— Може, були з князем Вітольдом на Ворсклі?
А був,— весело відповів Зих із Згожелиць.— Та не пощастило йому: розбив нас Едигей вщент. Спочатку вони перестріляли наших коней. Татарин тобі не вдарить прямо, як християнський рицар, а стріляє здалека з луків. Ти на нього натиснеш, а він утече, та й знов з лука шиє. Роби з ним, що хочеш! Бачите, рицарі в нашому війську вихвалялися й казали так: "Не будемо навіть списів нахиляти й мечів видобувати, просто витопчемо ту погань кіньми". Отак вони вихвалялися, а тут як почали стріли дзижчати, аж темно зробилося,— та й кінець битві! Ледве один з десятьох живий зостався. Вірите чи ні? Більш як половина війська сімдесятьох литовських і руських князів зосталась на полі бою, а що вже бояр та всяких придворних, або, як вони називають, отроків, то й за два тижні не злічити. —
Чув я,— перебив Мацько,— і наших добровольців-рицарів полягло чимало.
Ага, і навіть дев'ять хрестоносців, бо й вони мусили в Вітольдовім війську бути. А наших також полягло безліч, бо, знаєте, там, де інший остережеться, наш не остерігається. Великий князь найбільше довіряв нашим рицарям і не хотів мати в бою коло себе інших охоронців, крім поляків. Гай-гай! Вони також, як снопи, всі коло нього полягли, а йому нічого! Поліг пан Спитко з Мельштина, і мечник Бернат, і чашник Миколай, і Прокоп, і Пшецлав, і Доброгост, і Ясько з Лазевиць, і Пилик Мазур, і Варш з Міхова, і воєвода Соха, і Ясько з Діброви, і Петрко з Милослав'я, і Щепецький, і Одерський, і Томко Лагода. Хто б їх там усіх полічив! А деяких бачив таких утиканих стрілами, що після смерті схожі були на їжаків,— сміх та й годі!
Він справді засміявся, немов розказував найвеселішу пригоду, і раптом почав співати:
Взнав татарина натуру, Як він здер із мене шкуру!
— Ну, а потім що? — запитав Збишко.
Потім великий князь утік, але одразу ж набрався духу, як то з ним звичайно буває. Він, як той кущ ліщини: чим більше його пригнеш, тим дужче хвисьне. Поскакали ми тоді до Таванського броду охороняти переправу. Підійшла до нас ще купка рицарів з Польщі. Ну, гаразд! Другого дня насунув Едигей з тьмою татар, але вже нічого не міг вдіяти. От було на що подивитись! Тільки він поткнеться до броду, а ми його в морду! Ніяк не міг нічого зробити. Набили ми їх та набрали в полон чимало. Я сам зловив п'ятьох і веду їх з собою в Згожелиці. Побачите вдень, які це псячі морди.