— На світі все може трапитись, і коли б господь милосердний допоміг нам ще в одному ділі, тоді б я вже вмер спокійно.
Збишко запитливо подивився на нього і спитав:
Чи не про війну з хрестоносцями ви говорите, бо чого ж вам ще треба?
Я тобі скажу те, що й раніш казав,— відповів Мацько.— Поки магістр Конрад живий, війни не буде.
— Чи ж вічно йому жити!
— Та й я ж не житиму вічно, через те й думаю зовсім про інше.
— Про що ж саме?
— Е-е! Краще не згадувати. А поки що я збираюся до Спихова, а може, доведеться й князів у Плоцьку та в Черську навідати.
Тому що старий Мацько за останні роки кілька разів їздив до Спихова, ця відповідь не дуже здивувала Збишка, і він тільки запитав:
— Довго забаритесь?
— Довше, ніж звичайно, бо затримаюсь у Плоцьку. За тиждень Мацько виїхав, взявши з собою кілька
возів та добрий панцер, "на той випадок, коли доведеться з ким-небудь стати на герць". Від'їжджаючи, він знову сказав, що, може, забариться довше, ніж звичайно, і справді забарився, бо півроку про нього не було ніякої чутки. Збишко вже почав непокоїтись і послав до Спихова гінця, але той здибав Мацька за Серадзем і прибув назад разом з ним.
Старий рицар повернувся якийсь похмурий, але, докладно розпитавши Збишка про все, що діялось під час його відсутності, і заспокоївшись, що все йшло гаразд, трохи повеселішав і сам заговорив про свою подорож.
А ти знаєш, я був у Мальборзі, — сказав він.
У Мальборзі?
А то ж де?
Збишко деякий час дивився на нього здивовано, потім ударив себе долонями по стегнах і сказав:
— Боже мій! А я ж зовсім забув.
— Тобі можна було забути, бо ти свою обітницю виконав,— відповів Мацько,— але не дай боже, щоб я ухилився від присяги і власної честі. Не наш це звичай, щоб забувати, і клянусь святим хрестом, що поки мого життя — не забуду.
Мацько спохмурнів, і обличчя його стало таким грізним і лихим, яким Збишко бачив його тільки в минулі роки у Вітольда і Скірвоїлла перед битвою з хрестоносцями.
Ну, і що ж? — запитав Збишко.— Ухилився?
Не ухилився, а не прийняв мого виклику
Чому?
Він став великим комтуром.
Куно Ліхтенштейн став великим комтуром?
Еге ж. Його, може, оберуть навіть великим магістром! Хто там їх знає! Але Куно вже й тепер вважає себе нарівні з князем. Кажуть, що він усім керує і що всі справи Ордену в його руках, а магістр нічого без нього не робить. Де там тобі такий стане на втоптану землю! Тільки людей насмішив.
Невже з вас насміялися? — спитав Збишко, й очі його раптом запалали гнівом.
Сміялася княгиня Олександра в Плоцьку: "Їдь,— каже,— та виклич римського імператора! Йому,—каже (нібито Ліхтенштейнові),—як мені відомо, прислали виклик також Завіша Чорний, Повала і Пашко з Біскупиць, та він нічого не відповів навіть таким воїнам, бо не може. Звісно, йому не бракує хоробрості, але він чернець—каже—і займає такий важливий і почесний пост, що йому не до цього — для його честі було гірше прийняти виклик, ніж відмовити". Отак казала княгиня.
А ви їй що?
Дуже мені було прикро, але я сказав, що однак мушу їхати до Мальборга, аби міг сказати богові й людям: "Я зробив усе, що міг". Надумав я тоді просити княгиню дати мені яке-небудь доручення в Мальборг і написати листа, бо знав, що інакше я з того вовчого кубла не винесу голови. А сам думав так: "Не прийняв він виклику ні Завіші, ні Повали, ні Пашка, але коли я при самому великому магістрові та гостях схоплю його за морду та висмичу йому вуса й бороду, то він змушений буде битися".
А бодай вас! — захоплено вигукнув Збишко.
А що? — сказав старий рицар.— Спосіб на все знайдеться, аби була голова на плечах. Але господь не допустив — Ліхтенштейна не було в Мальборзі. Казали, що виїхав послом до Вітольда. Я не знав, що мені робити — ждати чи їхати за ним. Боявся розминутися. Але тому, що я здавна знайомий з магістром і великим одежничим, то не втаїв від них, чого приїхав, а вони давай кричати, що цього не може бути.
Чому?
Та все через ту причину, про яку говорила княгиня в Плоцьку. І магістр сказав при цьому: "Що б ти про мене подумав, коли б я приймав виклики від кожного рицаря з Мазовії або з Польщі?" Ну, і мав рацію, бо його вже давно не було б на світі. Вони обидва з одежничим дуже дивувалися, а потім розказали про це за столом під час вечері. Що там зчинилося — немов хто у вулик дмухнув! Особливо гостей обізвалась ціла зграя: "Куно,— кричали вони,— не може, але ми можемо!" Я тоді вибрав собі трьох і хотів з ними битися по черзі, та магістр після довгих упрохувань дозволив мені битися тільки з одним, також Ліхтенштейном, родичем Куно.
— Ну і що?,
— Звісно, що, привіз його бляху, але вона така порубана, що за неї ніхто не дасть і гривні.
— Бійтесь бога, це ж ви виконали присягу!
— Спочатку я зрадів, бо й сам так вважав, але потім подумав: "Ні, це не те саме!" Так я й досі не маю спокою, бо й справді — може, це не те саме!
Але Збишко став утішати його:
— Ви знаєте, що в таких ділах я ні собі, ні комусь іншому не потураю, але якби таке сталося зі мною, я цілком задовольнився б. І кажу вам, що мою думку можуть підтвердити найвизначніші рицарі в Кракові. Сам Завіша, який найкраще знається на правилах рицарської честі, не скаже нічого іншого.
— Ти так гадаєш? — запитав Мацько.
— Подумайте тільки: вони, славні на весь світ, викликали його, проте жодний з них не спромігся зробити стільки, скільки зробили ви. Ви поклялися вбити Ліхтенштейна, — Ліхтенштейна й уколошкали.
— Може, й так,— сказав старий рицар.
А Збишко, який завжди цікавився рицарськими справами, запитав:
Скажіть: він був молодий чи старий? І як ви билися: на конях чи пішки?
Йому було років з тридцять п'ять, борода до пояса, а билися ми на конях. Бог мені поміг стусонути його списом, але потім діло дійшло до мечів. Кажу тобі, в нього так цебеніла з рота кров, що борода перетворилась на суцільний сопляк.
— А ви скаржились, що старієтесь.
— Як сяду на коня або розкарячусь на землі, то ще тримаюся міцно, але на сідло при повній зброї вже не вискочу.
Старий лише зневажливо махнув рукою: мовляв, з Куно йому було б ще легше, потім вони пішли оглядати здобичну "бляху", яку Мацько забрав собі тільки як знак перемоги, бо вона була дуже порубана й нічого не варта. Лише набедреники та наколінники були цілі й високої якості,