— Отак воно буває серед рицарства,— сказав Мацько, зітхаючи: — вчора ти його тримав за горло, а сьогодні він тебе тримає! Що ж робити! Дасть бог, прийде і наша черга! Але зараз не втрачай часу. Якщо будеш їхати швидко, то наздоженеш Главу і вкупі вам буде безпечно, а як тільки виїдете з цієї пущі та опинитеся в своєму краю, в Мазовії, то в кожного шляхтича або влодики знайдете притулок і допомогу. У нас і чужим у цьому не відмовляють, а що вже казати про своїх! Для цієї нещасної, може, в цьому і полягатиме порятунок.
Кажучи це, він поглядав на Данусю, яка часто й важко дихала в напівсні. Її прозорі руки, що лежали на ведмежій шкурі, гарячково тремтіли.
Мацько перехрестив її і сказав:
— Ну, бери її та й їдь! Хай бог їй допоможе, бо бачу я, що вона на тонке пряде!
— Не кажіть так! — в розпачі вигукнув Збишко.
— На все воля божа! Я скажу привести тобі коня, а ти їдь!
Вийшовши з хати, він розпорядився приготуватись до від'їзду. Подаровані Завішею турчини підвели коні з ношами, вимощеними шкурами й мохом, а слуга Віт — Збишкового огиря, і за хвилину Збишко вийшов з хати з Данусею на руках. Це було так зворушливо, що обидва брати фон Бадени, які з цікавості підійшли до хати, побачивши напівдитячу постать Данусі, її обличчя, схоже на лики святих дів на образах, та її кволість, від якої вона безсило схилила голову на плече молодого рицаря, стали здивовано поглядати один на одного та обурюватись в душі проти причинців її нещастя. "У цього Зігфріда справді катівське, а не рицарське серце, — шепнув братові Вольфганг.— А оту гадюку, хоч я через неї й визволився, накажу відшмагати різками". Зворушило їх і те, що Збишко ніс Данусю на руках, як мати дитину,— вони розуміли його кохання, бо й самі були ще молоді.
Збишко на мить завагався, чи взяти хвору поперед себе на сідло і тримати в дорозі на грудях, чи покласти в ноші. Нарешті він зупинився на останньому, вважаючи, що їй спокійніше буде їхати навлежачки. Потім підійшов до дядька і схилився, щоб поцілувати його в руку; Мацько дуже любив, небожа, і хоч не хотів показувати перед німцями свого хвилювання, проте не міг стриматись, обійняв його і припав губами до його пишного золотистого волосся.
— Хай тобі бог помагає! — сказав він.— А про старого все-таки пам'ятай, бо в неволі завжди тяжко.
Не забуду,— відповів Збишко.
Хай тобі матір божа пошле втіху!
— Бог вам віддячить і за це... і за все. Незабаром Збишко вже сидів на коні, а Мацько ще
щось згадав, підбіг до нього і, поклавши йому на коліно руку, сказав:
— Слухай! Якщо доженеш Главу, то гляди, щоб з тим Зігфрідом не стягнув ганьби на себе самого й на мою сиву голову. Юранд — інша річ, але не ти! Заприсягнись мені в цьому мечем і честю!
— Поки не повернетесь, то й Юранда стримаю, щоб вони не помстилися вам за Зігфріда,— відповів Збишко.
Такий я тобі дорогий? Юнак сумно усміхнувся:
Адже самі знаєте.
— Ну, в путь! Їдь здоровий!
Коні рушили, і вони незабаром зникли в зеленій ліщині. Мацькові раптом стало нестерпно сумно й самотньо, і душа його з усієї сили рвалася за цим любим хлопцем, в якому полягала вся надія роду. Але він одразу подолав свій жаль, бо був чоловіком твердої вдачі й умів тримати себе в руках.
"Слава тобі господи, — подумав Мацько, — що не він у неволі, а я..."
І спитав німців:
А ви, панове, коли й куди вирушите?
Коли нам захочеться,— відповів Вольфганг,— вирушимо до Мальборга, де ви, пане, мусите насамперед стати перед магістром.
"Ех, мені там ще голову можуть зітнути за допомогу жмудинам!" подумав Мацько.
Проте його заспокоювала думка, що в запасі є пан де Лорш і що самі фон Бадени боронитимуть його голову хоч би для того, щоб не позбутись викупу.
"А втім,— подумав він,— в такому разі Збишкові не треба було б ні з'являтися самому, ні зменшувати майно".
І від цієї думки йому трохи полегшало.
XXV
Збишко не міг догнати свого зброєносця, бо той їхав день і ніч, зупиняючись лише погодувати коні, аби вони не пристали. Правда, живлячись лише травою, коні йшли не так прудко, як у тих краях, де легко було дістати вівса. Сам себе Глава не щадив, а на старі літа і кволість Зігфріда не зважав. Старий хрестоносець дуже мучився, тим більше, що жилавий Мацько дав йому доброго чосу. Але найгірше допікали йому рої комарів, від яких не можна було обігнатися, бо руки його були зв'язані, а ноги скручені під кінським черевом. Зброєносець сам не завдавав йому ніяких мук, але й не жалів, і звільняв його праву руку тільки на постоях, щоб він міг наїстися: "Їж, вовча мордо, щоб я тебе живцем привіз до пана в Спихов". Такими словами заохочував його до їжі чех. Правда, Зігфрідові на початку подорожі спало було на думку уморити себе голодом, але почувши попередження, що йому будуть підважувати зуби ножем і силоміць запихати в горло їжу, мусив поступитись, аби не допустити образи свого чернечого звання та рицарської честі.
А Глава хотів неодмінно приїхати в Спихов поперед панів, щоб врятувати від сорому свою кохану панянку. Бувши простим дрібним шляхтичем, не позбавленим однак рицарських почуттів і кмітливості, він прекрасно розумів, що Ягенці залишатися в Спихові разом з Данусею було б ганебно. "Можна буде сказати єпіскопові в Плоцьку, — думав чех, — що старому панові з Богданця, як опікунові, довелося взяти її з собою, а потім розійдеться чутка, що вона під опікою єпіскопа і що, крім Згожелиць, до неї переходить ще й абатова дідизна, тоді навіть воєводський син буде для неї не велика цяця". Думка ця полегшувала йому тягар подорожі, бо чех все-таки усвідомлював, що та щаслива новина, яку він везе до Спихова, принесе панянці нещастя.
Часто поставала також перед його очима рум'яна, як яблучко, Сецехівна. І так йому хотілось якнайшвидше опинитися в Спихові, що він весь час підганяв коня острогами й поспішав, наскільки дозволяла дорога.
Вони їхали плутаними дорогами, а часто й навмання через бір. Чех знав тільки, що, їдучи весь час на південний захід, можна дістатися до Мазовії, а там уже все буде гаразд. Вдень прямував по сонцю, а коли подорож затягалася до ночі,— по зірках. Здавалося, що пущі нема ні кіпця пі краю. Так минали в лісових сутінках дні й ночі. Глава не раз думав, що молодий рицар не довезе живою своєї дружини крізь це жахливе безлюддя, де нізвідки було сподіватись допомоги, ніде було дістати їжі, де ночами треба було стерегти коні від вовків та ведмедів, а вдень звертати з дороги чередам зубрів і турів, де страшні дикі кабани гострили криві ікла об соснове коріння і де часто, не діставши стрілою або не заколовши списом оленяти або дикого поросяти, цілі дні можна було залишатися голодним.