Хто такий баскак Ахмет і чого можна від нього сподіватися, знав лише півчий Страдчівського й Володимирського храмів чернець Ісайя, вхожий до самого князя Володимира Васильковича як слагатель тропарів і кондаків, псалмоспівець і регент. Й радив йому князь, а через нього й страдчівській пастві — уникати сутичок із зайдами, щоб не накликав бува Ахмет ординських каральних загонів з Пониззя, й напоумлював князь служити тільки Богові. А ще переказав він ігуменові Миколаєві Конраду, щоб на свято Петра і Павла прибув до Любомля й забрав нові світські й церковні книги для переписування й розповсюдження по сусідніх приходах, бо ж лише світлом науки й віри можна буде освітити пітьму, яка запала на Галицькій землі.
…На свято Зіслання Святого Духа із столичного города Володимира прибув до Страдча в парокінному ридвані літописець і священик храму Святого Василія преподобний ієромонах Йов.
У вишиваному срібним шовком фелоні, в багряній митрі, із золотою панагією на грудях, був він з виду благородний і величний. Із плебанїї вийшов йому назустріч ігумен Миколай, схилився до руки старця і провів його до захристії, де благочестивий Йов мав відправити перед святою Літургією проскомидію; церкву заповнювали прихожани, й вийшов на хори до кліроса регент і перший півчий, чернець Ісайя.
Натхненна величним співом, возвисилась горі душа ігумена Миколая. Тиха радість діймала його, що вернувся до нього і стоїть ось поруч з ним вірний приятель Пантела Маломужний, якого настановив ктитором страдчівської церкви. І вгризалася в його думи тривога від невтішних розповідей друга.
Десь там, на Пониззі, чорніла стратована Подільська земля під небом — немов зневажена, зґвалтована незайманиця, і хто поверне їй молодість, красу і честь, хто вселить в людські душі надію на порятунок? Стоптав прочанин Пантела многі версти від Смотрича до Верещиці, втікаючи від мерзоти, яка пойняла люд на Болохівській землі, й шукаючи на те поради в галицьких монастирях. Та чи знайдеться й тут для отруєних чужинецьким напоєм лік, котрий врятував би народ від духовної загибелі?
Й думав теж ігумен про великих просвітителів Кирила і Мефодія, тезоіменитство яких в'єдино із Зеленою неділею відзначається… Що спонукало Кирила відректися від слави філософа при візантійському дворі, а Мефодія — від високої кар'єри войовника і присвятити своє життя для творення найціннішого дару людству, яке до них у пітьмі перебувало, — письма і мови, чинників, що відрізняють людину від тварі?
А таки врятували солунські брати болгарський народ від грецького засилля, ще й русичам дорогу до світла показали, то й повинні й ми піти услід за ними, чей не маємо права даремно споживати подарований нам скарб або закопувати в землю неоціненні таланти.
Ігумен підвів голову до церковної бані, яка десь там, у високості, єдналася з банею небесною, що таїть у собі Господню мисль, владу і науку, й бачив виписані на ній письмена, котрі йому, єдиному, належить відчитати. Й складалися букви в напутні слова, лише для ігумена зримі й чутні: не забувай молитов, які Господа хвалять, без них бо оскудіє твоя душа, проте пам'ятай, що бездумне повторювання молитовних стихів без зримого діла може прогнівити Бога, яко віра без діл мертва…
Тож подумав цієї миті ігумен Миколай про майбутню подорож до Любомля, де чекатиме на нього духовний учень Кирила й Мефодія, Богом народові даний, — руський просвітитель, волинський князь Володимир Василькович.
Ктитор страдчівської церкви Пантела насолоджувався церковним співом, однак і його душу визолювала трудна думка про те, що марно виглядати добра на цій землі, де за дубами над озером зачаївся в зеленому наметі найтяжчий, бо притаєний ворог. На бранному полі ворожий лик увіч зримий і супроти нього можна зібрати в собі всю внутрішню силу, щоб його побороти, але як уберегтися від укусу змії?.. Добре затямив Пантела, як баскак Ахмет проголошував бродника Ростислава князем віддертої від Галичини Болохівської землі; і рахманів, споєних отруйним кумисом, запам'ятав: одягали вони стуманілий народ у гамівні сорочки, волю їхню сковуючи. Не забував теж лакейського виду бездомного князя Ростислава — велика дяка Господу, що загубився він в угорських краях, хай би пам'ять по ньому навіки пропала!
Й немовби для того, щоб затінити в пам'яті гидкий лик зрадника, постав перед очима Пантели світлий образ послушниці з Мединського монастиря, вдови по Митусі — Зореслави, яка з'явилася йому колись на березі Лімниці й зникла, мов видиво, залишивши в душі Пантели свій благородний образ, що й донині в тямці не стерся. Подумав ктитор про Чудотворну Холмську ікону, яку Зореслава оберігає в монастирському тайнику, й постановив ще раз прийти до Медині й разом з послушницею ту ікону перенести до страдчівської церкви: хай народ припадає до неї й благає, щоб Матір Божа порятувала Галицький край.
Й ураз побачив ктитор, як з лівого боку царських воріт на новому іконостасі, Володимиром Васильковичем намальованому, піднеслася увись ікона із зображенням святого Іллі, попливла під церковну баню і зникла там, а після неї залишилося на іконостасі чисте місце — тож утямив Пантела, що то звільнилося місце для Чудотворної ікони, і, певне, це збагнули й прихожани: вклякнули разом перед іконостасом.
Тоді заспівав хор "Буде ім'я Господнє". Від луни канту заталаніли дзвони на дзвіниці й вихопилася у світ разом із своїм відгомоном найвища нута, несучи із собою заповітні слова — "Благословенне віднині і довіку!" То співав Ісайя, й коли його спів заціпенів під банею, немов чекав дозволу увійти до Господніх чертогів, Пантела побачив серед жінок осяйне обличчя послушниці з білою наміткою на чолі і впізнав її.
…До Мединського жіночого монастиря Святої Ірини дійшла чутка, що в Зелену неділю правитиме службу Божу в страдчівській церкві ієромонах Йов із стольного города Володимира. Послушниця Зореслава попросила в матінки дозволу піти до Страдча на прощу. Сама собі не признавалася в тому, що не віра спонукала її до такого вчинку, а незгасна пам'ять про шлюб з Митусою у це велике весняне свято: двадцять літ тому вона, русалкою ставши, закликала коханого в молоде жито для солодкого гріха.