— Агов, Верґілію, ти так затято мовчиш, ніби ведеш нас на страту, а обіцяв же розповісти історію цих катакомб!
Ігор підніс над головою свічку.
— А ми далі й не підемо — може, іншим разом: попереду прохід місцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож піднесіть свічки горі й погляньте довкола: у цій галереї печерна каплиця другої на Русі Лаври: он бачите ніші для ікон на стінах. А в глибині галереї, пильно придивіться, стоїть камінний хрест і поруч з ним витесаний з каменю стілець — то сповідальня. За нею ж чорно зяють келії для затворників. Усе це збереглося з одинадцятого століття…
— Хто грішний, сідай на цей стілець і сповідайся, — промовив Аркадій. — Тільки сповідника немає серед нас.
— Цю функцію найкраще сповнив би наш Старий, — обізвався Мирон. — Він вусатий, а бороду йому приклеїмо. Ти ж, Аркадію, сідай перший і признавайся до своїх гріхів — певне, вже досить натворив їх у театрі з юними артистками.
— Старі набагато гріховніші, з юними не так цікаво, — засміявся Аркадій. — Але як признаватися до провин, коли немає сповідника, — вголос?
— Можна і вголос, тут ніхто, крім нас, не почує, ми ж нікому не розкажемо.
Ігор вийшов на середину галереї, закріпив свічку на сповідальному камені й заговорив, надаючи мові вмисної урочистості:
— Ми зібралися тут не для жартів, друзі мої. Маємо створити схоже на масонську ложу товариство, тільки треба його якось назвати.
Мирон Синютка, який на третьому курсі вважався всезнайком, запропонував:
— Назвемося філоматами, тобто любителями наук.
— Непогано, але ж товариство під такою назвою існувало у Вільні ще за Міцкевича, — засумнівався Ігор.
— І їх усіх пересадили, — вставила Ліда.
— Тому, що вони з любителів наук перетворилися на політиканів, — зауважив Антон. — Ми ж маємо бути лояльними.
— А для чого лояльному товариству збиратися в печері?
— Для емоцій, — зіронізував Аркадій. — Ти ж сама сказала, що ми романтики.
— Дурницю ляпнула… Романтики — то не ті, що зітхають до місяця під спів соловейків, а котрі потайки чистять зброю…
— То щоб жінка не ляпала дурниці, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…
— Не сваріться, — обірвав суперечку Ігор, помітивши в очах Ліди й Аркадія злостиві іскри, — і чого то вони незлюбили одне одного? — Й теж не викликайте вовка з лісу: в цій печері живе й чатує на свої жертви енергетика катів і скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахів, а вже за нашої пам’яті, в сорок першому, новітні ординці замордували священика й дяка…
— І ти — до політики? — озвався Антон. — Застерігаю ще раз: ми повинні сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкції.
— Старенька пісня на новий мотив, — промугикав Мирон.
— Я ще нічого не вмотивовував, — огризнувся Антон. — Поки що викладаю свої погляди на наш суспільний устрій в трактаті "З полону власності". Давно вже над ним працюю.
— І що зробиш з тим трактатом?
— Заклею в конверт і вишлю в ЦК.
— Наївний. Колись за таку консультацію тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твоє дослідження.
Ігор махнув рукою.
— Припиніть пустопорожні балачки, ніхто нічого в цій державі не змінить і не вдосконалить — існує єдине правило у верхах: "Ми тут порадилися й вирішили…" А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змінити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свічки вже догоряють. Ось — Доленко, беремо перший склад ДО, Молодин — МО, Романюк — РО, Синютка — СИ, й утворюється ніде не чуване слово ДОМОРОСИ.
— Згода! — вигукнули хлопці, а Ліда проказала сама до себе:
— Та й справді, жінки серед збору мають мовчати, — нас проігноровано.
— А я, приміром, жодних претензій не маю, — пискнула Ореста. — Аби брати участь у наших розмовах, мені аж ніяк не завадить те, що першого складу мого прізвища не буде в назві товариства.
— Не ображайся, Лідо, — поблажливо мовив Арка дій. — Хлопці складуть стрижень товариства, ти ж будеш зв’язковою з журналістами. А Ореста — нашою окрасою…
Полохливе полум’я свічки промерехтіло обличчям Орести, й воно стало достоту таким екзальтованим, як у Корнійчукової героїні Валі, зачарованої сонцем. Ореста вдячно глянула на Аркадія і, знітившись від його хтивого погляду, защебетала, намагаючись здолати своє зніяковіння:
— Як тут дивно, урочо, я ніколи й мріяти не могла, що колись зможу збагнути таємницю потойбіччя…
І враз зблякла пишнота її слів від скептичної репліки Ліди, що глухо прозвучала в сутінках:
— Не вживай, ради Бога, висловів, які нічого не означають. Я ніяк не можу зрозуміти поняття "мрія" — що воно таке?
— Але ж ти сама щойно була замріяна, коли ввійшла в страдчівську пущу, — промовив Аркадій, стаючи на захист Орести.
— То був хвилевий стан, а не мрія, — відказала Ліда.
— Співчуваю людям, — голос Аркадія набирав саркастичної тональності, — до яких раз на рік приходить подібний стан, та й то на престольний празник.
— А я співчуваю тим, які за престольними празниками не встигають побачити красу будня.
Свічки скапували, язички полуменю ставали цяточками, немов на сільських каганцях; Ігор знову припинив су перечку між Аркадієм і Лідою — "чого ви не поділили?" — й потішив товариство, що наступного разу, а буде це рівно за два тижні, в неділю, він візьме з дому стаєнну гасову ліхтарню, й свічки більше не знадобляться.
— А що ми будемо робити крім того, що пускати одні одним словесні шпильки? — запитав Антон і тут же відповів на своє питання: — Наша компанія склалась як драмгурток, то нехай і залишається в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’єсу можемо взяти до роботи.
— Гамлета! — випалив Аркадій.
— Ти хочеш відразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слід обняти стовбура… А втім, печерна сценографія сприяла б реалізації шекспірівської філософії: Гамлетові суджено діяти у двох світах — він має виконати волю потойбіччя в реальному світі і, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявністю, а зі справжньою людською мораллю чи то пак аморальністю, не може сповнити синівського обов’язку й пасує перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно.