І вже розвиднюється. Мар’яна може кожну хвилину піти геть. Пароплава, сподіваного вчора ввечорі, ще й досі нема, вона може це зробити дуже просто.
Треба тільки підвестися з-за цієї гори верейок, а далі вже само собою піде. Та й лежати так, притулившись до залізної бочки, не дуже то зручно. Але влада масового інстинкту опанувала її, щотільки влилася вона в натовп. Склеїла волю. Щось там кажуть, що більше пароплави вниз не підуть? Вже з Києва не виїхати? От, було б добре!
— Це ще дорога й не починалася, а ми вже вивалялися в поросі, як свині, ніч перебули, як волоцюги, — чує Мар’яна голос із-за верейок.
Одна дума в них. Оксана Артемівна висунула голову:
— Ой, яка в вас пляма, на всю спину!
Де? Так, певно! Цілу ніч Мар’яна терлася об якусь просмолену ганчірку і все дивувалася, звідки то такі пахощі.
Зрештою, вже однаково. Хай ще й пляма на спині буде.
Мар'яна збайдужіла. Вона влипнула в гіпноз. Ця маса сидячих і лежачих тіл на помості серед валіз, клунків, пак, вузлів, верейок, бочок — всмоктувала її. Мар’яна не тільки не могла встати, не могла навіть поворухнути пальцем.
Схід сонця. Можна йти. Мар'яна не йде. Чогось чекає. Заздрить отим дівчатам, що в машинах проїжджають через свіжо полатаний після бомбардування міст. Всі з заступами, їдуть копати окопи, будуть бачити, що далі тут робитиметься. А Мар’яна буде в той час у якійсь сірій кацапській "дєрєвнє", чи приземому, без деревини, робочому "посьолку", стоятиме в черзі з "котьолком" за "кандьором" для біженців. Вже ніколи не побачить більше Золотої Брами, Аскольдової блакитної Могили. Може там у машині й Васанта? А Мар’яна їде. Якісь чужі люди примусили її робити не те, що вона хоче, присилували покидати батьківщину. І знову той самий фальш. Якийсь Саратов, чи Урал, чи Уфа для неї така ж батьківщина, як Китай, чи Австралія, чи Огненна земля.
Нарешті, знаходить Мар’яна силу спробувати, — чи може вона поворухнути пальцем? Підводиться. Озирається. З-за верейок на неї дивиться зчудовано… Слава.
— Де ти взялася?
— Невже й ти, Славо, тут? І також звечора?
Обидві зраділи несамовито, як ще ніколи за все своє довголітнє знайомство. Боже, яке щастя, будемо триматися разом!
— А де Мишко, тут?
Слава розплакалася. От Мишко з експедиції не вернувся й тепер не знати, чи знайде його. Буде шукати, може в Дніпропетровському знайде, може далі. Якби можна було зостатися на днів кілька, почекати.
— Знаєш, що! Я побіжу додому, може він уже приїхав. Ти гляди тут мої речі!
— Ні! Знаєш, що? Забираймо свої манатки й даваймо тягу.
Слава безпомічно озирається. Боже, як не хочеться їхати, та… Може Мишка знайде?
Слава біжить, Мар’яна зостається, має ось наглядати за речами. Никає по пристані, поміж гуртами, що сидять, чекають, сплять. Оксана Артемівна із Юрком снідають, Мар’яна не може. — Що вона бачила, як ходила? — Нічого цікавого. Чоловік із жінкою свариться: "їйбогу, я забираюся зараз додому!" "А я тобі кажу, — ти як хочеш, я їду!" Чоловік із виразним полтавським обличчям, жінка — виразна жидівка, але сваряться вони київською "російською" мовою. Поруч сидить купка елеґантів і елеґанток, убраних по-курортному, а не по-евакуаційному. Дівчина розказує про німецькі звірства, а в ворота то входить, то виходить публіка без речей. На воротях — персонал пристані впускає, випускає.
— І доки ви будете швендяти? — надокучило старенькому воротареві.
— Вже зразу в Дніпро кидайте! — визвірився утікач.
Ця сценка була б незрозуміла, якби не придивитися до облич. Та варто було уважно приглянутися до безтурботних виразів пристаневої обслуги, порівняти їх з тими, що чекали останнього пароплава. Сяйво невисловленої радости в очах одних, розгубленість і гризота — в других. Одні нікуди не збираються, випроваджають ввічливо й терпляче других, що не можуть, не хочуть і не повинні зоставатися в Києві.
Як Мар’яна хотіла б бути серед перших! І що ж їй заважає? Хай тому українцеві, одруженому з жидівкою, важко піти на розрив з родиною. Але їй? І все ж, — як вийти з речами у ці ворота? Всі на пристань, а вона з пристані, немов щойно приїхала.
— Слава дуже не хоче їхати, але нічого їй не поможе, — вривається збоку.
То й Славі теж наказано? Чого ж вона так огинається? Чоловік її, Михайло Івашко, партійний же, колись йому Слава наказала вступити до партії задля наукової кар’єри, Мар’яна добре пам’ятає.
— Дивіться-но на ту, — штовхає Оксана Артемівна, — дивіться, як вона тисне під груди свій саквояж. Там у неї повно золота.
— І що я з ними маю? — тоскно питає Мар’яна.
— Слухайте, я ж знаю, як вас усе життя ганяли. І ви їх ще боїтеся? — Оксана Артемівна повела очима навколо. — Оці всі тікають, бо мусять. А нам з вами нічого боятися. В них свій шлях — у нас свій.
— І ви також вірите, що я — така запекла націоналістка, як у газетах писали? — не стямилася Мар’яна.
— То чого ж жалкуєте, що їдете? От і прийшов час довести, що вас цькували несправедливо.
Оксана Артемівна глузує? Як їй втлумачити, що Мар’яна завжди почувала себе найправовірнішою радянською громадянкою, тільки оці хижаки… Що вона зовсім не поділяє реакційних надій, — але от з цими навколо їй гидко, мило ж з Оксаною Артемівною. А Тополя до того ж згадує, що й ще одна була така. Учениця чоловіка. Доводила, доводила, писала гидоту всяку на свого вчителя. І треба їй було поганитися? Тепер напевно Васанта Чагир десь також тікає. Вона — лояльна, радянська патріотка!
— То й що? Кидати свою землю, цим довести, що ти — патріот? — невтерпець уже стало Мар’яні. — Якщо це й є смертельний гріх націоналізму, — дідько його бери! Хай уже цькують.
— А послухати їх — послухали?
— Послухала, а душа клекотить, — не хочу! Ось зараз піду додому! Хай буде, що буде!
— Їдьмо, як хочете, зо мною до Миргороду. Там перебудемо два тижні, це все довго не протягнеться, — та й вернемося до Києва.
Мар'яна зразу аж не зрозуміла. До Миргороду? Нікуди з України? В другу хвилину вона воскресла.
— Та певно, що хочу! Чому ж ви раніш такої думки не піддали?
— Три рази кажу — ви ж оглухли, не чуєте! Не буду ж кричати.
Мар’яна ніяк не може повірити в цю метамофозу. Як їй дякувати, цій Оксані Артемівні із щербинкою у зубі, що збереглася в своїй цілості, наче й не було двадцяти трьох років, що в своїй безпосередності зовсім забуває, де вона? Мар’яна їде, але їде вона так собі, в гості. Важкий камінь давив її — тепер нема його, вона може ходити по пристані, дивуватися, що так довго нема Слави (певно, вже не вернеться), спостерігати й не мучитися, не каратися своєю долею.