— Знаю, знаю, знаю! Але біс тут ні при чому. Всі ми — "цивільґефанґене".
— То якого ж чорта? Працювати на німецьку перемогу?
— Вже мені остогидло! Цей холод, цей голод! Воду треба носити на п’ятий поверх, ні дров, ні електрики, ні огрівання. Ще й з роботи викинули. На весну той район, взагалі, виселять, німецький буде… Вже я не можу…
— То щось друге треба придумати, а не це!
Олег уже на всі боки думав. Ходив навіть…
— Знаєте, куди? Мурзученко водив мене на поклін до німця. "Нами цікавляться! Вам дадуть грошеву допомогу!" А я такий хлопець, що й сам цікавий на них подивитися. Приходимо до тієї Воші, а то — земляк! Чудово по-російському говорить, киянин, всіх прекрасно знає. Засновує театр Садовського: веселий жанр, водевіль, російська музкомедія і ніяких трагедій. Потрібні сили. Подивився я на того липового Садовського, на отого вискочку Мурзученка, що вдає господаря в сьогоднішній "культурі". Як із таким шумовинням, то вже краще до Німеччини.
Та це гірка правда. Скрізь старорежимна шушваль повилазила наверх і вже дивиться звідти на тебе начальством. Воно правда, що нема людей. Але чи й треба зараз?
— То ви гадаєте, що я цього самого не відчуваю? — як може, відмовляє Мар’яна. — Часто думаєш: вже остогидло таке життя, поїду до Німеччини. Весь час думай про матеріяльне і нема змоги про інше. Кругом якісь акули. Сам дбаєш тільки про себе. Попереду щось незрозуміле. А може б ви пішли до славної нашої кооперативи? Все ж таки ми її колись засновували,
— Там? Хижачки! Я прийшов, а той ставленик Мурзученка із злодійськими очима й вічно облизуваними губами після "діяльности" вже замітає. Він сказав мені: "Постачаємо лише своїх співробітників. Це вам не в советах, щоб подачки ждати. Все на самоокупності."
Вже всі аргументи вичерпані, Мар’яна не знає, як втримати нерозважного. Виходу нема, але… Вони ж тільки того й хочуть. Ми мусимо триматися Києва за всяку ціну. Ми мусимо тут бути. Хай під потворними масками, але мусимо стверджувати себе й берегти для нас нашу столицю,
— І я так думав, та мене остаточно штовхнула одна історія. Колись, прийшов я був із полону, один хлопець дав мені штани, бо мої розвалювалися. Простий, гарний свій, українець. Я вже й забув за це. Цими днями одного ранку стукає хтось у двері. Відчиняю. А це — той самий свій, український добрий хлопець. Нічого не кажучи, кинувся мене бити. За що? Чого? Так я й досі не знаю. Ніби то я десь насміхався з їх проклямацій, — з яких? Називав українськими фашистами. Ви подумайте! Як уже від свого таке прийняти, то я в той же день пішов, записався. Як усе кругом таке безпросвітне, то вже відразу в петлю…
Якась загадкова історія. І Олег ніколи з цим хлопцем не говорив?
— Ніколи. Взагалі, після того, як він мене обдарував, не бачив. Тепер пропало. Ї ду. Одним словом, "Мамо, я хочу до Німеччини", як віршує тут оця писака…
Олег ткнув пальцем у газету.
— Ну, та вже однаково. Я глибоко переконаний, що німці проваляться. Ми й так, і так приречені. Не хочу зустрічатися з червоними, то вже краще тепер виїхати. А тому я все розпродав за безцінь, меблі забрала комісійна крамниця, гроші я вже прокурив. А оце ще зосталося дві справи: подивитися на те місце, де "найперше ступила германська нога", як пише оця нова українська смердюха, — Олег знову махнув газетою, — та ще купити собі шнурки до черевик, бо в Німеччині, кажуть, і того не дістанеш.
— Невже ж ви й справді їдете, — щось ніяк не може повірити Мар'яна.
І що їй цей Олег? А Мар’яні зробилось щемляче-сумно, журно за оцим бунтівливим братом із нестійкою душевною структурою та таким гострим умом. Сірішає обрій, порожнішає, як і оця дядькова Києва гора, заселена тінями тисячолітнього минулого…
XL.
Даремно Мар’яна стогнала від тягарів "роботи". Штадткомісар також вважав, що це непотрібно, — якась там інформація, якась там виставка "вдячного населення". Виставку заборонив, посаду зліквідував, а Мар’яна наче ковтнула свіжого повітря.
І то буквально. Весна, бурхлива й многоводна, гомоніла по всіх гористих вулицях Києва. Хоч-не-хоч, а радій, смійся. Ну, хоч би й із тієї гуморески, що оце вичитала в емігрантській російській газетці з Берліну "Новое Слово". Правда, була вона у відділі не гумору, а обов'язкових повідомлень. "На великодню святочну пайку видається одне яйце за відтинком таким-то". А в нас навіть найбільші бідаки менше, як про десяток, не думають!
А ще іншими словами: кажуть, що людина під сорок років неминуче стає скептиком. Ну, а як би так, щоб не бути смішним і дурним мрійником, та до смерти зостатися оптимістом? Навіть при таких переворотах, війнах, розчаруваннях, як це випало тим, що живуть у першій половині ХХ-го століття. Не закривати очей, не одягати рожевих окулярів перед лицем зла — і не стати зневіреним, роз’їденим скептиком. Он Слава. Типова рожевоокулярниця, скрізь вбачала саме гарне. Але не мала сміливости подивитися в лице злу. Ось Олег. Занадто вдивився в лице зла і воно його притягло магнетом, втягло і, мабуть, знищило. Поїхав, а чи живим побачить його хто коли?
Олегові все не так. І Мар'яні не так усе. Вона все критикує. Такого не хоче вона, хоче позитивного. Якого ж? Ялового, звироднілого більшовизму у його останній догматичній формі із "сонцем" Сталіном? Нехай Васанта вже держиться за старе, а для Мар’яни життя біжить. Це — вже викинуте на смітник. Українські націоналістичні "революціонери-вчителі" із заходу на закордонний лад? Чи монархія Скоропадського? Це аж ніяк не окрилює. А кований чобіт так і є — кований чобіт.
Тому Мар'яна ні з ким, ні за кого. Вже ж не за цих старорежимників, що повисовували свої голови з-під мамашиних нафталінових кофт двадцятип’ятирічної давности. Мурзученко й її наглядів, тягнув до того, як Олег казав, Воші. "Цікавляться нами!" Мар'яна ж, мабуть, піде працювати до книгарні. Чому? Вона хоче бути незалежною.
Коротше кажучи, — їхати до Німеччини? Чи може зголоситися на Херсонщину, на сільсько-господарські роботи? Оце й усі можливості, отой самий пшик із великих жадань. Звідки вийшов, туди й іди. Ні, нема нічого путнього в цім житті, якась мамалиґа.
Ковток повітря вже затруєний цими всіма думками.