Розчарувалися й у них. Дуже розумні! Прийшли по п’ятах німців — невелика заслуга! — і претендують на вождів над сірою плебейською масою тубільних свинопасів. Вискочки. Засвоїли собі кілька штампів і уявили себе богами української справи, наперед уже знаючи, що ніхто, крім них, нічого не знає. То чим вони від фашистів різняться, як вони прийшли, щоб панувати? Місцевому й не писни по-своєму, бо це вже й відсталість, і збольшевичення, і несвідомість. А де це видано, щоб начальник поліції та відкрив ресторан? Наїхали і кинулись до ґешефту.
Одні в одних вбачали неуків. Приїжджі певні були, що вони на заході виробилися, вишліфувалися й мають повчати цих східніх большевицьких безформенних недоучок. Місцеві певні були, що вони мають фахи, освіту, а ці — тільки форма блискуча, за нею ж — порожнеча невігласа.
Так шкутильгало українське відродження у звільненому від більшовиків і ще не загнузданому німецькою владою Києві.
XXVIII.
Неначе глуха ніч насувається, як щодня тепер, коли смеркає і надходить час бездіяльної, тупої, скотинячої пітьми. В цей час минулого року Мар’яна сиділа в академічній бібліотеці біля лямпи під зеленим абажуром. Тепер от бреде мертвим містом серед руїн і хоче зрозуміти цю глупу ніч, що насувається невідхильно на Київ. Всі оці "детальки" й "деталища" німецької окупації варяться і вергаються в голові, Мар’яна хоче їх збагнути, а всі зусилля зводяться до одного висновку: ми — непотрібні! У більшовиків були ми непотрібні і от тепер — ні. Але тоді ми могли зайти до академічної бібліотеки, а тепер туди нікого не пускають. Ми казали, коли "кум" стукав у брами Києва, що гірше, як було, не буде, а тепер бачимо, що може бути ще й гірше, нестерпно.
Мар’яна хоче бачити людей, питати, знати. Чи то тільки на неї така депресія напала, чи й на всіх чорна хмара налягає? Чи є якісь проблиски, чи довго ще будемо без хліба, без світла, чому це німці так немилосердно — вороже поставилися до киян? Може складе як образ цієї епохи, де нема тобі місця. Одна крижана скеля стукнулась об другу, а Україна в руїнах, а ми ходимо по своїй — не нашій землі і не знаємо, нащо ми існуємо.
І з ким не зустрінеться Мар’яна, на кожного чорна депресія налягла, ніхто не знає, до чого все це йде. Хоч би оптиміста якого знайти, щоб проглянув крізь цю глупу ніч, невже нема нікого такого? Якісь там диверсії, підпали, вибухи, — то це ж партизани й ополченці, а не суцільно все населення, що його за це здавили голодом і пітьмою. Населення хоче почати нове життя, але кожен його бачить із свого маленького віконечка. А де той, хто бачить зверху вірне співвідношення сил? Може режисер, Віктор Прудиус, знає, до чого воно все йде? Він от уміє говорити з цими закордонцями, для Мар’яни вони якісь незрозуміло-зарозумілі, вони наче б то воліють у своєму колі обертатися, загортаються в шати конспірації. Правда, ота талановита промовниця, симпатична пані Наталя, що познайомив їх Віктор, дуже щиро казала тоді: "Так би хотілося багато поговорити з вами", але зустрічалися ще пару разів, щось не дуже вона поспішала вдовольнити своє хотіння.
От Мар’яні хотілося б. Не тільки про сьогоднішнє кричуще, а й про те, що вже роками не дає спокою Мар’яні, що вона розв’язує самотужки, про ту "контрреволюцію", "несучасні" думки.
Мар’яні ясно, що двохтисячолітні ткані спопеліли, зосталися лише зовнішні форми обрядів. Християнами що звуться, — давно вже, по-суті, не християни. Заповіту любови ніхто не здійснює. Але мучить Мар’яну інше: це може людство скидає з себе, як стару шкуру, оцю спільноту, і постає доба цілковитої відокремлености одиниці?
Як думають вони, виховані в іншій системі? Одні живуть коштом других; можуть знати, що є пухлі, — і обжиратися; можуть красти законним способом. Чи то — розклад суспільства, чи природа творить новий вид істот, для яких ми, людство, будемо, як для нас тепер усі інші, крім людини, ссавці?
То ж для Мар’яни питання: чи наростатиме надалі почуття спільноти, а чи людська психіка безповоротно пішла іншим шляхом. Було б страшно, якби так.
От Мар’яна має корінь-спільноту з батьківщиною — українською. Без кореня — не жити. Оцю спільноту й треба боронити. На неї працювати. Всіляко її здійснювати, доводити.
Але цим самим Мар’яна — громадянка всесвіту бо робить ту справу, що на цьому етапі людства потрібна, доконечна.
І от Мар’яна знову причалила до "несучасних", немодних думок. В дружній розмові хотіла б їх перемісити ще раз, може яке нове освітлення почула б. Та хіба тільки це? Ще багато улюблених ідей мовчки, в самоті виплекано, хочуть вони на сонце показатися, хоче Мар’яна перевірити на західніх світоглядах, як вони виглядають, зрослі в багатолітніх підземеллях. Мовчання. Може і посперечатися. Наприклад, про їхнє трактування української історії. Починають вони історію України з княжої доби, а ми ж родовитіші, родовід свій ведемо без перериву традицій з енеоліту, із сімох тисяч років. От недавно читала в якійсь брошурі, що, мовляв, предки наші не могли доступитися до земель південних, до Чорного моря. Авторові брошури й у голову не приходить, що предки наші були споконвічними господарями Причорномор’я в образі кимерійців, які продовжували трипільські традиції, в образі таврів, які полишили нам у спадщину багато слів з цим самим коренем, які заселяли Крим-Кімр. Наш селянин, мужик — основа, від якого відбруньковуються різні шари — нащадок кимера-смерда, а ще перед тим — трипільця. І божество від Надкавказзя й до Карпат скрізь те саме — тоурі, бик-сонце. Все це не вмерло, живе. Зруйнувати важче, ніж створити… І чи може сучасна операція щось подіяти із цим "геологічним пластом"? Це, як змінити напрям хмари чи організувати зливу.
Як починає Мар'яна про таврів думати, забуває, де вона. З таврами так і дійшла до міської управи, поминувши без уваги мальовничий базар, мимо якого не може пройти, щоб не помилуватися натюрмортами.
Та заходить вона до відділу мистецтв, а їй кажуть, що Віктор Прудиус не працює. — Давно? І хто ж замість нього? — А для чого? Для яких мистецтв? Від задуманого театру "Веселий Київ" вже й вивіски не зосталося. Організувався був театр Садовського, але й його розпустили. Опера? А то в німецьких руках. Взагалі, німці визнають тільки розважальне мистецтво. — А кіно? — Є одне кіно, на Тюрінґенштрассе, лише для німців. — Що це за Тюрінґенштрассе? — Кат його знає, здається, Катерининська.