Їйбогу, ще щастя має Васанта! Інші тільки читають про це, в кіні дивляться а вона увіч бачить фашизм. Кадр за кадром. Там у Золотоворотському саду помирає старий сивий жид, бо не дійшов до кладовища, його стара лежить поруч мертва. Тут — кладовище бібліотеки…
XXIII.
Секретарка німецького відділу пропаганди, наша знайома Катруся Богданович, має сьогодні гарячий день. Почався він тим, що вранці знайшла вона на своєму столі совєтську листівку: "Товариші українці! Ми вас звільнимо! Сподівайтеся, — буде знову вільна радянська Україна!".
З тією листівкою пішла до шефа. У шефа на столі така ж сама. Хто тут був? Тільки прибиральниця, глуха на обидва вуха, фольксдойч. При вході стоїть вартовий — німець. То хто ж це зробив? Фантом?
Після того посипалися відвідувачі. Багато з них чекає марно, шеф їх не прийме, Катруся не відважується навіть про них йому доповісти. От обтовкає пороги якийсь київський старожил із лисячим писком, із німецьким прізвищем, таким самим, як і в її шефа. Хоче щоб віддали йому безкоштовно меблі, бо він — погорілий артист. Шеф йому, не зважаючи на прізвище, відмовив, бо не вміє нічого по-німецькому, а він іще й іще йде… Сьогодні він уже видумав нову версію: він — нащадок остзейських баронів Рейнгардтів…
Потім — ота смішна Марія Проскурівна, селянка-графоманка, із якимись претензями. От бачте, її, матір репресованого українського письменника-футуриста, не хотять друкувати. От гляньте, вона має стоси списаних зошитів, бо ще за молодої дівчини писала, а як Мишко став письменником, то навіть і друкував її. Та совєцька власть не дала. — І тиче ця смішна бабуся свої стоси не знати яких жовтопоруділих старих, записаних густо зошитів без абзаців і крапок, а Катруся не знає, як їй відмовити. Не піде ж із цим до шефа, його зовсім не обходять матері українських репресованих письменників, він глумиться, що якісь ще й письменника в цих українців існують. — До літературної газети, до "Літаврів" треба йти, — радить Катруся. — Та там сидять якісь не наші, вони нічого не тямлять, тільки задаються. — Чому не тямлять, там є видатна письменниця, Олена Теліга, чарівна, культурна людина. — Еге, почала мене питати, чи люблю я якогось Пушкіна, а я й не знаю, хто то, — ображено відказувала Проскурівна. — А я вам кажу, все кортить мене, що де почую, побачу, — та й записати. Ото як Мишко вчився у місті, то я йому все списувала, що в нас удома робиться, а він узяв та й надрукував. Казав, що в мене талант… Чи чули що про сина? — Ні, — зідхнула. — Як забрали, то так уже нічого й не чула. — Бідна! Катруся чула більше. Її Михайля розстріляно. Але бабусі цього й вона не скаже. — Може хочете просити, щоб вам безкоштовно віддали безгосподарні меблі, якщо ви їх посідаєте? — Це Катруся може зробити.
Проскурівна відібрала багато часу, а тут відвідувачів уже черга. Щука і Щучка вилізли із дірки, покивують на всіх, підшіптують, що не такі щирі українці, як вони, всі забруднилися службою в більшовиків, продалися… Ці прийшли просити, щоб їм видали "Оду Гітлерові".
Знову ж, морока з тією "Просвітою". Вже не раз підсовувала Катруся статут її на затвердження, — шеф згірдливо відсуває. Всякі українські організації заборонені. — Але ж це культурно-освітнє товариство, не переслідує жадних політичних цілей. — Ах, ми цих українців знаємо! А це що? "Видавнича діяльність, театри, кіно…" Все це належить лише до німецької пропаганди, а не до якоїсь там "Просвіти". — Катруся викликала "Просвіту" для порозуміння. Може б деякі пункти викреслити? От ця "Просвіта" й прийшла — широка пані в окулярах та рудому лисячому сибірському хутрі.
— То це ви, Ганно Олександрівно, організуєте "Просвіту"? — здивовано пролепетала Катруся, побачивши широке лисяче хутро й знайоме з дитинства обличчя.
— Дозвольте… — недовірливо блиснула окулярами "Просвіта". — Я щось не пригадую…
А кинула оком на стіну за Катрусею — й відразу сама себе перебила, та ще й як голосно!
— О, Катруся! Якби не мамина шуба, то далебі, не впізнала б!
Проклята кролятина, всяк впізнає! Треба, нарешті, набрати західнього вигляду. Але в цю хвилину мамина кролятина не зашкодить.
— Та невже це ти, Катрусю? — вигукувала щораз голосніше широка пані, голосніше, ніж належить у цих стінах. — Боже, як воно виросло! От хвалити Бога, що це ти тут. Оця ж клятуща "Просвіта" не дає мені спати! А як мама?
— Мама? А вічно в школі товчеться.
— Вчителює? А чи то правда, що на Волині вже позакривали німаки школи?
Катруся значущо повела оком і змінила розмову:
— Я радила б вам скоротити обсяг діяльности "Просвіти". Змінити трохи статут. Взагалі, мало надії, але може… Як ви викреслите деякі пункти.
Ганна Олександрівна майже з обуренням дивиться на Катрусю. Як здрібніло оце молоде покоління! Наші батьки в найтяжчі, найглухіші, найчорніші часи царської реакції працювали в рамках "Просвіти" й робили велике діло. Катрусі не треба розказувати, обидві вони з когорти видатних українських діячів, записаних в історію. Вона знає, за що Ганна Олександрівна побувала на засланні, батько Катрусі й досі десь там. Мама — есерка, а теж перейшла через "Просвіту". Чого ж дочка?.. І як вона дочка своєї мами, то повинна знати, що "Просвіта" нелегально вже працює. Вже організовано ляльковий театр. Збори "Просвіти" перетворюються на педагогічні семінари, конференції. Он, кажуть, школи закриють, тоді багато ляже на "Просвіту".
Ганна Олександрівна ладна тут же картати ледаче молоде покоління, але вона питає:
— А чого ж у Галичині "Просвіта" існує? То треба пояснити, що в нас "Просвіту" зруйнували більшовики, а ми нічого нового не закладаємо, тільки відновлюємо наші традиційні культурно-освітні товариства.
Катруся потайки любується на цю завзяту Ганну Олександрівну, що не спускає прапора дідів. Але вона холодно каже:
— Знаєте, що? Може ви зайдете до шефа, все це скажете йому?
Ганна Олександрівна зайде, гаразд.
— А де тут у вас… — вона нагинається до Катрусиного вуха й шепоче. Голосніше: — Розумієш? Скрізь написано "нур фюр дойче"… Так, наче ми не люди.
— На п’ятому поверсі, там для всіх, ходімо, я вас проведу, — викликалася Катруся.