— Жест відчаю... — додумується Кучерявий. — Так само, як із цими окопами. Під Пріоркою окопів у вісім рядів, а ці наступають із Деміївки.
— Ну, та як же це воно виходить?
— Виходить, що ми замкнені вже. Нашого війська кругом Києва, — голкою не проткнеш. А Лубні, Ромен — вже в німців.
Галина не військова людина. Їй це нічого не каже.
… — А, може це який стратегічний .маневр? То ж кажуть, — наші вчора жадного пострілу не зробили, щоб не виявити своїх позицій.
— Кажуть багато.
Над головою верещить гучномовець — переможний марш. Як уже надокучило слухати, чекати цього трамваю, як неспокійно! Галині здається, що вона швидше сяде, якщо перейде на другу зупинку, із Степанівської на бульвар Шевченка. Кучерявий навздогін їй кидає:
— Але я, здається, швидше за вас заїду додому.
І тільки зайшла вона за ріг, як засвистіло, грюкнуло— тріснуло, зверху посипалося скло із вікон. Всі юрби попадали, хто міг — тікав. Біг і Кучерявий, біг і кричав:
— Бомба упала! Бомба упала! Бомба упала!
Несли побитих, поранених. Галина із страхом дивилася на те місце, де вона п’ять хвилин тому стояла, а тепер зіяла розвернена яма.
Одначе, радіо мовчить і мовчить. Цікаво, що воно сьогодні скаже? Яке там "направлсніє"? Вчора було незмінно "Васільковскоє". Крізь сон чула Галина "Шірока страна моя родная", то звичайно о шостій годині подається. Щось дуже помалу час повзе.
Отже, поліклініка. Хай дають спрямовання до водолікарні. Як відкрили три дні тому школи, то є ще час і полікуватися. Хай там падають стрільна у середину міста, а ми будемо вчитися, лікуватися, запасатися на зиму дровами.
Не діждавшись сьомої години, Галина встає, збирається, до поліклініки поспішає. Тільки на сходах від сусідки-вчительки чує вона, що вже хоробрі київські діти розпущені. На два дні. — А що передавало радіо? — Радіо вже нема. Висаджено київську радіостанцію.
І ще Галина в святій нетямущості. Вона вирішує йти до поліклініки пішки, вона ще уявляє собі, що може їхати. Якийсь військовий по дорозі ніяково спиняє її, несміливо питає, як пройти до бульвару Шевченка. Можна трамваєм доїхати, — докладно радить Галина. — Нема зв’язку, трамвай не ходить, — соромливо відповідає військовий.
Е… Тут щось серйозне. Машини стрімголов женуться на Дарницю, а йому треба до Брест-Литовського шосе.
— Як можна? — вривається клапоть якоїсь тривожної розмови. Це йдуть повз Галину дві розпасійовані жінки.
— Школа хоче вивезти мого сина…
— В такий час і без вашої згоди? .,
Вони, ці дві, що її проминули, говорили спочатку жидівською мовою, проминаючи Галину — російською, а віддаляючись, знову перейшли на свою. Чого це вони? Почувають свою ізольованість? Виглядає так, що вони не стільки німця бояться, як місцевої людности. Цими днями бачила Галина, як усі жидівки повиходили з черги. Черга почала лаяти "товстопузих", "клаповухих", які, замість іти на фронт, подіставали собі відстрочки й висиджуються в магазинах продавцями. І ніхто до них нічого не казав, а вони взяли на свій рахунок.
Дві схвильовані жінки проминули її, щось далі, про вивіз дітей говорячи.
І ця деталь нічого ще не каже Галині, мало кого хочуть тепер вивезти із Києва? Вона йде до поліклініки й ані трохи не здогадується, що сьогодні за день.
Три височенні радіощогли, що так струнко й гордо стояли завжди напроти поліклініки, тепер жалібно понахилялися, мов поранені. Вікна в усіх будинках навколо повилітали. І ще нічого не розуміє Галина. Так уже всі звикли до цих вибухів— що ж там таке, коли ще трохи скла посипалося? Ну, поліклініка ціла, але не працює, в вестибюлі бачить Галина директорку, чує якісь останні розпорядження доглядачам — замикати уважно двері, чи що?
Отак залагодивши одну справу, Галина подалася по другу. Треба запитати, чи будуть на картоплю записувати. На Хрещатик із бічних вулиць та вуличок виринають безконечні колони машин, піхоти, і все це — на Дарницький міст, на Печерське. Яка там картопля? Навіть на окопи сьогодні не виїхали "ввіду отсутствія транспорта", як було написано олівцем на клаптику паперу. Машини всі — повні ополченців.
Воно ніби щодня таке — та не таке. Коли вже висаджено радіостанцію, електростанції, коли вже навіть води нема, — лишається ще останній вибух. Висадити міст. Але це вже тоді, як пройдуть всі наші війська. Це ж відступ! Червона армія здає Київ!
І весь оцей потік на Печерське зовсім інший явився очам.
Та треба ще Галині на Поділ, сьогодні — конче. Там у неї перешивається зимове пальто, воно їй дісталося даром, як ліквідувалася кравецька фабрика, але там треба було переробити коміра. Чого доброго, ще після оцього всього кравець не віддасть. Хоч відступаючі частини залили всю Олександрівську, але Галина хоробро пробивається на Поділ за своїм пальтом.
Десь дівся погожий ранок. Галина потрапила у хугу-буревій. Знявся вихор, зірвалася буря, вітер гнав із заходу на схід тучі пороху й пилу, всіх і все засипало піском, скрипить на зубах, не можна дивитися, темно стає. І в цій гущі людей у шинелях, машин, гармат, танків, піску, скаженого вітру — нічого не розбереш, машина на машину наїжджає, на телеграфні стовпи, стовпи ці падають, перегороджують і так забиту дорогу. Все стовпилося, зробилася каша, а в цю кашу прилетів німецький гостинець…
Галина вже видряпалася на гору, на Михайлівський Узвіз. Звідти бачила ті гостинці, — розривалися міни, відламки летіли не вгору, а горизонтально. Перевернуті машини, повалені стовпи, переплутані дроти, побиті люди… А тут накочують ззаду нові хвилі відступу, а на Подолі горить, чорні дими, зловісний вітер, буря… І, далебі, не варто вже за тим пальтом іти.
Не знати, скільки стоїть Галина. Може десять хвилин, а може кілька годин? І куди тепер? В інститут? Е, ні! Ще посадять у машину. До Льолі? Десь і Мирон може в цій каші відступає, його ж частина весь час стояла на Сирцеві.
До Льолі! Там завжди найновіші новини, яких ще ніхто не знає. Що ж, будемо узавтра зустрічати німців?
XXXV.
Втім, ховатися в Києві означає ходити собі вулицями. І в Мар’яни є пильна справа, треба піти взяти хлібну картку. Можливо, це нова підступна реєстрація населення на евакуацію, але ж без картки не будеш?