— Хіба він знає, що то — запашна юнацька дружба? Так, я вчив її комсомольських істин, бо й сам у них вірив. Але дівоча честь?..
От тепер знайшов він і для Романа слово:
— Ото ж тому зневірилась вона в твоїй честі, навік відвернулася вона від твоїх ідей. І тепер, аж тепер, зрозумів я, чому була вона така легкодуха…
— Ах, не кажіть цього слова! — перелякалася, зблідла Мар'яна. — Може ж вона серед нас є, тут зараз? Це ж слово призвело її раз напитися голівок від сірників, розмочених у склянці води. Невинна фраза нашого вчителя: "Де то наша легкодуха Чагир?" Боже, як зажурила її ця фраза! Як вона занепала в безодні відчаю! Який лункий резонанс у душі! Більший, ніж тоді, коли вона вже сама себе назвала страшним одним словом…
Може душа Васанти тут між ними? Вже сіріє, вже блиски від пожеж бліднуть, а недоговореного до кінця ще так багато! Вони, здається, не помітили, що перетривали бомбардування. Чи то важливо, коли троє втратили таку душу?
— Чому ви називаєте її сестрою? Я всю її родину знала. Там братів не було.
— Але наш рід великий. Був куток самих Чагирів. Тепер уже нікого не знайшов, Я — двоюрідний брат.
Запала мовчанка.
Вже не треба Мар'яні ні суддею, ні прокурором бути. Остання ланка, яку шукала, ось. Більше загадок у Васанті нема. Це ж і є те, незнане досі. Роман таки брат, а старі люди кажуть, що братові з сестрою кохатися гріх, з того добра не вийде. Ті парубоцькі грашки братові, ось що надвередило юну душу сестри. Духова спадщина морального кодексу, традиція, десь у глибині тисячоліть створена, дужча за нігілізм. Вона незримо ніколи не перестає діяти, береже наше осереддя, — або ж людина гине. Васанта боронилася, щоб не зламатися, як могла, але й нігілізм не допоміг. Шукала мучеництва. Вона його шукала!
Перед Мар’яною сидить один убивця Васанти.
— А ти? — обернулася зненацька до Павла. — А ти? Звів юнацьку душу на манівці заперечень і глуму, вона порвала з духовим світом нашої… як хочете, називайте національною романтикою… і сама загинула, ще раніш. Розрив із національним чуттям — духова безплодність. Вона повірила тобі, вона заблудилася й не чула, як ми її гукали. Тепер ти обернув меч проти юнацьких мрій. Вона чесніша. Хоч комусь, хоч чомусь хотіла бути вірною до скону.
Павло вже не може тримати на плечах пальта, воно сповзає. Неправда!
— Юнацьким мріям я не зрадив. Ніколи їм не зраджую. Я обернув меча проти спаплюження їх, проти реакції…
— Ні, неправда! Бо навчаючи її комсомольських істин, собі лишав вихід, шпару, сам утік з їх мурованих стін. Її ж так навчив, що замкнув на все життя в цих "істинах". Вона ж одному тобі повірила, ти ж — найперший її вчитель, юної палкої, вразливої душі. Чому ж…
Мар’яна не договорила. Перед нею сидить і другий убійник Васантиної душі.
XXVIII.
Кінорежисер сприймає, власне, фотогенічність цього грандіозного видовища.
Здається йому, що він сам висить у тих ракетах, на небі, а не на бальконі четвертого поверху, — над Подолом, над горішнім Києвом. Вдень навіть не побачиш так рельєфно кожного листочка на дереві, кожного відтінку цих листків, кожну складку на подільських зелених і червономідяних дахах, як тепер. Контрактовий дім з разючо білими колонами, закрут площі, кольори й орнаменти будинків, посталих у красі новонародження… Над цим усім — темносиня оксамитна смуга неба, перехід у ясніші тони синяви…
Чи пощастить йому коли в житті створити картину з такими багатими кадрами? Якщо відірватися ногою від рідного ґрунту, — навряд. Напевно — ні. Це ж тільки у великій державі з необмеженими ресурсами, без кордонів на кожному кроці, можливий розмах культурних починань і здійснень.
В режисерові прокинувся майстер, він вбирав очима, здіймав на плівку своєї пам’яти, як не міг кіноапаратом. Про якийсь страх не могло бути й мови. Тільки як тиск повітря від недалекого вибуху вкинув Віктора в кімнату, стало йому від такого освітлення інтер’єру моторошно. Вікна також із брязкотом та рамами влетіли в середину мешкання і ненароком побачив режисер на рукаві своєму кров.
Часу Вікторові нема. Якщо вже десь близько тут впало, то більше не впаде. Часу нема, він чимось обмотує руку й біжить на горище. На дах. Чує, як знизу, з подвір’я кличуть його хатні, і не чує.
Аж там обійняв зором усі можливі далини і прикипів оком до мосту на Дніпрі. Там серіями-зграями падають бомби, все перевертається, все кипить. Мости задирають до неба ребра, а літаки новими й новими хвилями прибувають та все більше й більше розцвічують Київ жар-квітками.
І що там не говорять Роман із Авеніром, як не мріє Аркадій про розцвіт національної України, а таки в малій державі нема тих можливостей, що в колосі — Совєтському Союзі. Он у Львові все мікроскопічне, на філантропії, на приватній власності оперте. Такі й наслідки. А ці донцовські вихованці, що мав щастя побачити на початку, — не було в них державного розмаху. Замість всенароднього, б'ючкого культурного життя, підпертого державним бюджетом, гасло: "Все на самоокупності, це вам не в совєтах". За параваном "самоокупності" культурних осередків — безшабашна спекуляція різних жучків, і нажива, і конкуренція…
Режисер двома способами — зоровим і розсудливим — обіймає оком хвилину. Надходить година зважитися на рішучий крок і може не сьогодні — узавтра вирушати в світи. І що ж, розпрощатися з мистецтвом, з фахом? Як переможуть німці, — вони нас усіх у концентраках винищать. Як переможуть більшовики…
Мороз пройшов по шкурі режисерові. Це вже друге анонімне, друковане на машинці, попередження дістає він. Перше, коли вбито було композитора Ревуцького. "Таке чекає всіх зрадників соціалістичної батьківщини". Тоді Віктор негайно ж відійшов, не показувався ніде, здав справи в відділі мистецтв — і здається вчасно. Заарештували німці керівників відділів, головним чином, місцевих діячів, в минулому членів партії, і як кажуть, розстріляли. Так, наприклад, першим пішов Михайло Івашко. Земля за ним запалася.
Цими днями дістав Віктор таку, на тій самій машинці писану, цидулку: "Сидіти на місці. Волос із вашої голови не впаде. Утічете — на дні моря знайдемо".
Ракети згасли. Збаламутивши гураганом бомб і моторових свистовітрів тиху ніч, літаки відлетіли. Залишили розгубленість, переляк і відчай, розвернуті будинки, засипані у підвалах сотні людей і людські нутрощі на гіллях дерев.