— Аби шия, а ярмо буде… — підтверджують Мар’янині думки молодиці, що говорять зовсім про своє й гадки не мають, у які нетрі забралася оця мовчазна міська людина.
Та ті чудні, нікому неприйнятні, навіть широкомислящій Марії Павлівні, думки не хочуть покидати Мар’яну. Ну, добре, а чого це все якісь варяги, якісь визволителі, якісь чужі верхівки? Смерд сам не був вершителем своєї долі? Та чому ні? А формула "не хочемо ні хлопа, ні пана, а хочемо, щоб усі були вільні козаки", — чи це не вияв його дозрілости, вистояности? Коли за свою сімохтисячолітню історію велетень був яких тисячу-дві років збірником різноплеменних наверствовань, то що таке ще якихось триста років у житті велетня? Але автохтон хоче вже розправити свої могутні крила, без непроханих опікунів показати, що може визріти під життєдайним українським сонцем.
Вирвавшись на волю із штампів казенних ідеологій, думки Мар’янині вже розбрикалися й не хотять по-рабському підпорядковуватися нікому.
"Малороссія на юґе Россії"… "младшій брат"… "хоробрі лицарі руські, князі-вікінґи"… "германське походження українців від готів…" — Ні і ні! Не включати себе в жаден із цих відлитих штампів, бачити правду. Для Мар’яни, громадянки тисячоліть, що веде свій початок… від кого? Яка правда? Несправедливо ж буде, коли вона почуватиме себе нащадком лише половців-печенігів, може ж таки трохи й вікінгів. Вірніше, одні предки мої робили лихо другим? І кого ж зневажати, кого шанувати? Двох душ не може бути.
— І хто на тому мужикові хоче, той на ньому їде! — знову рефреном доходить до неї народня мудрість. А в Мар’яні знову прокинулася нова гама нікому неприйнятних думок.
Тепер він зветься мужиком. Той, що мав одну назву з своїм богом — туром. Той, що корінням вріс у землю, іменовану тепер Україною. Мінялися тільки домішки до нього, хто тільки хотів, той на ньому їхав, а він усе пережив. Він — океан, справді, скільки не відливай, скільки не вливай, він залишається собою. Приходили не одні завойовники і десь щезли безслідно, а смерд дійшов до нас і зветься тепер мужиком. Збагачений тільки всім тим, що осіло й розчинилося в ньому.
Отже, це ясно. Мар’яна продовжує вічність смерда. Та нащо вона про це думає?
От і не знає. Почуває в собі велику душевну силу, купаючись у цих впоперек і навскіс ідучих думках, поглядаючи на цих поліцаїв, молодиць та дядьків навколо, що й не знають, які вони родовиті.
А та Марія Павлівна каже, що все це — несучасне. Та це ж найпотрібніше саме тепер, коли нас хочуть винищити, як тасманійців винищила біла раса. Марія Павлівна каже, що коли земля горить під ногами, зовсім нецікаво, як вдягалися на Україні наші бабки: оксамитні трикутники оздоблювали керсетки, чи що інше. Їй нецікаво, хоч і як тлумачила їй Мар’яна, що в цій оздобі трикутничками вбачає вона глибоку традицію, з доісторичних трипільських часів. — Кому тепер ваше трипілля потрібне, ось ви краще скажіть, як цю лиху годину витримати, щоб не загинути.
Боже! Та яка ж доба в нашій історії співзвучніша з нашою, як не пізньотрипільська? Так само, як і тепер, була то доба струсів, катаклізмів, перебудови всіх умовних понять, у нас нині званих державою, мистецтвом, мораллю, релігійним обрядом, шлюбними нормами. Так само, як і тепер, тоді відбувався розпад старих тканин і народження нових — у насильстві й крові.
Вчорашній світ відійшов, ми — на його руїнах. Але чи прийшов уже новий? Тільки чутливі душі його прочувають, за ним тужать. Старі закони перестають діяти. Люди кидаються від одної скрайньої ідеології до другої. Шукають. Соціялізм? Комунізм? Монархія? Демократія? Фашизм?
Приходить якийсь новий, відмінний лад, у всьому-всьому, а ти, людино, стоїш і питаєш із тривогою: чи те, що має бути, вже остаточний розлам людського виду на хижака й жертву, чи, нарешті, перемога найбільшого винаходу людства, дару людству від Пречистої?
Мар’яні трудно це окреслити словом. Вона про нього думає все життя, кожен раз називає інакше: то казкою, то цілістю, то любов’ю, то Богом, то Україною, то доброю щедротою. І знову їй допомагають уривки чужих розмов.
— Люди добрі тоді, коли тобі лихо. "Ой, Боже мій, як мені вас шкода!" А само думає: "Отак тобі й треба, аби не мені". Коли ж тобі десь щось трохи вдалося, — зараз із усіх боків вороги. "А чого це? А як це?" Заздрість, дошукування…
От! Це саме те, чого Мар’яні в цю мить треба. Це ж сучасне переоформлення старої думки: "Друзі спізнаються в біді". Те було. Тепер: "В біді кожен тобі співчуває, а от нехай порадіє твоїм щастям!" Цього не буває.
Навіть переживати радість другого ми нездібні, вона викликає лише нашу заздрість?
Вже давно Мар’яна над цим негарним почуттям думає. Скільки раз сама переживає, бо вона в цій людській "лісовій драмі" кожен раз — жертва. А тим часом у ньому лежить першоджерело справедливости і свідомість втраченої однаковости, однакового права на благо.
Оце недавно казала собі Мар'яна: щоб жити, одна істота мусить їсти другу. Щось тут не в’яжеться. То, щоб жити, Великонімеччина мусить жерти Україну? Все в порядку? І це єдиний закон життя? Хижацтво?
Ні, на щастя, є ще й другий. Постійної самовіддачі. Адже ж "лісова драма", з якої весь час бере взірець Мар’яна, це і хижацтво, й самовіддача водночас. Первісні люди це знали і створили релігію, філософію свого часу, постійного взаємовіддання, взаєможертви. Ця релігія спільноти природи й людини, рівности, однакової божеськости, цілком вкладена в тотемізм, у віру: я й те, що я їм, і те, що їсть мене, — рідня, бо ми одне одному себе віддаємо. Оце віддавання, жертва найсвятіша церемоніяльна відправа всіх релігій. Коли люди вже настільки відокремилися від Бога, що почали або низько кланятися, або насміхатися й заперечувати його існування, Бог сам віддав себе в жертву і небагато від людей жадав за це: щоб тільки любили своїх ближніх, як самих себе. Цієї поступки люди не прийняли, вони її просто не помітили. З релігії залишили собі обряд, а нема ні одного, щоб любив ближнього, як самого себе. Про самовіддачу ніхто й не думає!
І знову людина зависла над безоднею. Чи впаде в неї й загине, чи злетить на крилах, що виростуть із нових вартостей? Ці вартості у тім невловнім слові, що кожен раз інакше називається. Те слово протилежне хижацтву, воно дало все, що створило людство, і тримає, і веде все дальше й дальше в майбутнє. Воно, те, не хоче здаватися, вмирати. І хоч розщеплення женеться все далі, — те скріплює роз'юшене суспільство. Знайшли вихід наші предки, коли струхлявіли всі їх норми, чого ж ми не можемо знайти? Нам нема чого протиставити хижацтву?