В руках у нього ключ. Ключів домоуправа має не одну в’язку. Як комедія, то комедія.
Мирон заходить, прикритий сутінками, чорним ходом до тещиного мешкання. Відмикає двері так тихо, що й сам не чує скрипу. В кухні темно, тихо, сюди долітає кожне слово з кімнати.
Яка трагічна записка — і який безжурний сміх у тій кімнаті! Дорога Льолічка захоплена політикою, аґенство ОБС на повному ході, ще й цікавий співрозмовець. Отець Помазанов із своїми новинами, з села щойно. І Мирон щось новеньке ще почує. Пасажирський рух уже припинено? Він цього не знав.
— Вчепився я до якогось ешелону з Кіровограду, — офіцери й солдати всі п’яні й обкакані… "Нам виходу вже нема, — кажуть. — Сам Гітлер на фронті".
Льоля з тещею повторюють вже відомі новини. Всі вже про це голосно говорять. Слідом за Кубанню, Кавказом, Ростовом ось уже й Луганське здали, фронт за сорок кілометрів по цей бік Харкова, харківський німецький воєнний штаб розмістився на Олександрівській у Києві. З Курську є німці, там бої… — Ну, це старе.
— Бо самі німці винні! Вони як побачили на Кавказі ту красу, то кинулися на курортах вилежуватися, дороги проводити, щоб їм було добре їздити, а Сталінград здали на мадярів та італійців. — Помазанов розказує так авторитетно, наче сам там був.
— А чули? — Льоля пригадала сенсацію. — Оце позавчора удосвіта німці виламали ворота біля дому голови міста й заарештували його, його брата, всю сім’ю, навіть з малими дітьми… Оце то авторитет створюють вони своєму прислужникові.
Це старе. Мирон знає вже більше. Голову міста випустили, брата розстріляли.
— Що воно за історія?
— В німців усе можливе…
— Я тільки одне молю Бога, — коли б уже німці собі зламали карка, — чує ще Мирон. Це Льоля, що "добровільно зголосилася до Німеччини". — Якби можна було, я перейшла б фронт. Аж тепер ми зрозуміли, як нам було добре. Шкодую, що не виїхала. У нас тільки собак вішають.
— Та часом німці вже кращі, як наші гицлі-поліцаї!
Чує Мирон і тещин голос, — А хто їх такими робить?
Мирон знає. Інструкція: унеможливити життя. Щоб пам'ятали рай за німців. Але він ще не подає голосу. Хай політикують. Ще й анекдоту якусь ось почує. Як Помазанов став попом, то й анекдоти в нього богомільні.
—… І от Гітлер молиться: "Божественне Провидіння! Я в тебе вірю і мій народ арійський. І просимо: поможи знищити більшовицького варвара!" В цей самий час, під натиском митрополита Сергія, молиться Сталін так: "Боже великий! Я і мій народ не віримо в тебе, але як ти допоможеш мені знищити фашистського варвара, то я накажу своєму народові увірувати в тебе й ходити до церкви". Чує ці дві молитви Черчіль через радіо й додає свою третю: "Боже премудрий! Я і мій нарід завжди в тебе вірили і нічого в тебе не просимо, тільки одне: почуй молитву їх обох і дай їм те, чого вони в тебе просять".
Можливо, що настала та хвилина, коли треба ввійти Миронові і в цім загальнім сміхові розтопити гнів Льолин. Але теща в цю хвилину пригадує он що:
— А я чула, що в Росії вже новий уряд. Увійшли туди Сталін, Молотов, Жданов, митрополит Сергій, Мілюков і Керенський.
— То що це? Вже не СССР, а Росія?
Помазанов вражений, а Льоля, здається, перехристилася.
— Ну, слава Богу! Наші прідут, хотя би скореє!
— Ой, не дай Боже! — перелякалася теща. — Це ж нам біда буде!
— Развє русскіє нам врагі? Родниє братья ідут!
Стара, справді, не знає сама, як воно краще. І ці заливають сала за шкуру, вже нема сили терпіти, і тих боїться, бо що вони їм скажуть? Мирон — кербуд, служить німцям, он одного барахла настягав… По головці не погладять… Але Льоля, дочка, каже:
— Я терпеть нє магу етіх українцеві Хотя я по паспорту і значусь українка, но воспітана в русском духє. А українцев нєнавіжу. Хітриє! Ради чужому ґорю і готови утопіть одін друґово в ложкє води…
Мирон відчув, що оце ж якраз і наступив той момент. Він навально розчиняє з кухні двері, падає Льолі до ніг, на коліна.
— Прости! Прости! Це вже востаннє! Що ти зробила?
І почав плакати справжніми сльозами, цілувати їй руки, припадати до ніг. Льоля оторопіла, злякалася… а потім усе зрозуміла. Такого тріюмфу, при людях, вона таки не чекала. Гордо й щасливо світяться її очі.
Вони обоє чудесно зіграли свої ролі. І так, удаючи, що вірять одне одному, вони дружно, ще сьогодні ввечорі, взялися до свого льоху.
XVIII.
В одній загорожі рохкають ситі свині, що мандрують у нову Европу, а в другій, вдихаючи свинячі запахи, сидять на соломі зайці-пасажири. Сидять і трусяться, щоб боронь, Боже, не побачили їх німці. І Мар’яні трапилося велике щастя: умоститися в свинячому вагоні, доїхати до Києва.
Замість виру, поїхала Мар’яна на село. Нічого не діялося ще такого в світі. Весь той крутіж із фронтом, утікачами, мадярами й італійцями раптом пересівся, мадяри й італійці перейшли, Харків німці відібрали назад, евакопункти потроху розтавали, ціни, що підскочили втроє, одного дня вернулися до своєї вихідної точки, а Мар’яна побачила, що варто, хоч і з небезпеками, а таки знов добратися до Володарки. Сільський житній хліб, як тістечко, а того просяно-каштанового пайкового й при голоді їсти не можна. Коротше, добратися до села ще якось добралася, але з села як виїхати, треба добре ламати голову. Помогли свині, що німці випомповують із України. Провідники свиней за півлітра добирають ще собі пасажирів.
Коли провідникам дуже вже хочеться випити, вони починають розсувати двері вагону й визирати. О, йде вже німецький поліцай! Зараз побачить вас і скине. Ховайтеся!
Тоді котресь із пасажирів довго порпається в своєму мішку і витягає півлітра. Поліцай щасливо "минає" вагон і тут знову вселяється добродушний настрій, навіть пісню затягають: "Та була колись розкіш-воля…" Східній простір пристосовується до всіх умов, навіть до свинячого вагону. Пристосувався східній простір і до колгоспів, що їх німці ніяк не хочуть розпускати, замилувані безкраїми колгоспними ланами. То колись було, що за колосок та й у тюрму, тепер кожен має змогу, крім положеної від німців пайки ячменю, принести собі ще й мішечок посліду, з якого виходять дуже білі паляниці, а доносити німцям ніхто не піде.