Танці скінчилися. Музики дограли "Алога Ое" й почали збиратись додому. Персіваль Форд ляснув у долоні, кличучи служника-японця.
— Скажи он тому чоловікові, що я хочу його бачити, — мовив вій, показуючи на Джо Гарленда. — Нехай він зараз сюди підійде.
Джо Гарленд підійшов і шанобливо спинився за кілька кроків од нього, нервово перебираючи струни на гітарі, яку й досі тримав. Персіваль Форд не попросив його сісти.
— Ви — мій брат, — сказав він.
— Таж це всяк знає, — відповів той з подивом у голосі.
— Еге ж, так мені сказано, — непривітно мовив далі Персіваль Форд. — Але я не знав цього до сьогоднішнього вечора.
Запала мовчанка. Зведений брат зніяковіло вичікував, а Персіваль Форд не кваплячись обмірковував, що казати далі.
— Пам’ятаєте, як я вперше прийшов до школи, а мене хлопчаки скупали в басейні? — запитав він. — Через що ви заступилися за мене?
Зведений брат тільки соромливо усміхнувся.
— Через те, що ви знали? — запитав Форд.
— Еге ж, через те.
— Але я цього не знав, — так само непривітно провадив далі Персіваль Форд.
— Еге ж, — озвався Джо Гарленд.
Знову запала мовчанка. Служники почали гасити світло на терасі.
— Тепер... ви знаєте, — просто сказав брат.
Персіваль Форд насупився. А тоді замислено подивився
на Джо Гарленда.
— Скільки ви візьмете за те, щоб виїхати з Гаваїв і ніколи сюди не повертатись? — запитав він.
— Ніколи... не повертатись? — перепитав Джо Гарленд, заникуючись. — Це єдина земля, яку я знаю. По інших краях холодно, і вони мені невідомі. Тут у мене чимало приятелів. Жодна людина не скаже мені в іншому краї: "Алога, друзяко Джо! "
— Я сказав: ніколи сюди не повертатись, — мовив удруге Персіваль Форд. — "Аламеда" завтра відпливає до Сан-Франціско.
Джо Гарленд зовсім збився з пантелику.
— Але ж навіщо це? — здивувався він. — Адже ви тепер знаєте, що ми брати.
— Саме тому, — відповів Форд. — Всяк це знає, як ви самі сказали. Ви не пошкодуєте, що дали згоду.
Ніяковість та збентеження покинули Джо Гарленда. Зникла різниця в походженні й становищі.
— Ви хочете, щоб я виїхав? — запитав він.
— Я хочу, щоб ви виїхали і ніколи не поверталися, — відповів Персіваль Форд.
І враз — блискавично, на одну лише мить — побачив він свого брата, що височів над ним горою, а сам він почувся таким здрібнілим і малесеньким, що й оком не вгледиш. Та неприємно чоловікові бачити себе в правдивому освітленні і неспромога довго на себе отакого дивитися, — скорше вмер би. Отож на одну тільки блискавичну мить побачив Персіваль Форд себе та брата в справжньому співвідношенні. А вже наступної миті перемогло його нікчемне й ненажерливе "я".
— Я ж вам уже казав, що не пошкодуєте. Ви не прогадаєте. Я вам добре заплачу.
— Гаразд, — заявив Джо Гарленд. — Я поїду.
І вже повернувся й рушив геть.
— Джо! — гукнув Персіваль. — Завтра рано зайдете до мого повірника. П’ятсот одержите готівкою, а двісті вам висилатимуть щомісяця.
— Дуже добра з вас людина, — лагідно відказав Джо Гарленд. — Навіть надто добра. І все ж я, либонь, обійдусь і без ваших грошей. Завтра я виїду на "Аламеді".
Він пішов не попрощавшись.
Персіваль Форд ляснув у долоні.
— Служко, — наказав він японцеві, — лимонаду!
І, сидячи за склянкою лимонаду, Персіваль Форд довго й самовдоволено усміхався.
КУЛАУ-ПРОКАЖЕНИЙ
— Вони позбавляють нас волі тому, що ми хворі. Законів ми не порушували. Нічого лихого ми не вчинили. І все ж вони хочуть запакувати нас до. в’язниці. Молокаї[5] — в’язниця. Ви це знаєте. Онде сидить Ніулі; вже тому буде сім літ, як його сестру забрали на Молокаї. І відтоді він її не бачив. І довіку більше не побачить. Вона зостанеться там аж до самої смерті. І не з власної волі. І не з волі Ніулі. А з волі білих, що панують над країною. Тільки ж хто вони такі — оті білі?
Ми знаємо, хто вони. Знаємо від батьків і дідів наших. Прийшли вони до нас покірні, як вівці, та й ну підлещуватись. Вони таки мусили казати улесливі слова, бо нас було багато, ми мали силу й усі острови були в наших руках. Отож, кажу, говорили вони улесливо, і їх було дві породи. Одні в нас просили дозволу, ласкавого дозволу проповідувати слово боже. Інші знов просили дозволу, ласкавого дозволу поторгувати. З цього й пішло. Всі острови тепер їхні, вся земля, вся худоба — все, що є, їхнє. Ті, хто проповідував слово боже, й ті, хто проповідував ром, об’єднались і поробилися великими проводирями. Наче ті королі, живуть вони в домах із силою кімнат, і прислуговують їм незчисленні гурти челяді. Вони, що нічого не мали, мають тепер усе; а коли ви, чи я, чи то першій-ліпшій з канаків голодуємо, вони, глузуючи, кажуть: "Чом же ти не працюєш? Оно плантації".
Кулау замовк. Він підніс руку з вузлуватими покарлюченими пальцями й зняв червоного, як жар, вінка з гібіску, що прикрашав його чорне волосся. Все довкола купалося в сріблястім місячнім сяйві. Стояла тиха, мирна ніч, хоч ті, хто сидів, слухаючи Кулау, скидалися на калік з бойовища. Обличчя вони мали якісь лев’ячі. В одного замість
носа чорніла дірка, у іншого там, де відгнила рука, витикався якийсь оцупок. Було їх тридцятеро — чоловіків та жінок, яких життя позначило тавром хвороби.
Оповиті гірляндами з квіток, вони сиділи в запашній, осяйній ночі, і з уст їм вихоплювались дивні хрипкі вигуки, що ними вони схвалювали слова Кулау. Оці створіння колись були чоловіками й жінками. Тепер вони вже не скидалися на людей. Вони здавалися потворами, виглядом і поставою немов жаскі карикатури на людей, і були так огидно покалічені та понівечені, наче тисячоліттями мучились у пеклі. Руки їхні, — якщо в кого вони були, — скидалися на кігті гарпій; обличчя були спотворені та перекалічені, ніби їх порозплескував та подер якийсь безумний бог, граючись витворами життя. Окремі риси той безумець постирав до половини, а в однієї жінки раз у раз текли гіркі сльози з двох жахливих дірок, де колись були очі. Дехто стогнав з болю; інші кашляли хрипко, тріскуче, як би ото хто дер ганчір’я. Було там двоє ідіотів, подібних до величезних виродливих істот, що проти них і мавпа здалася б янголом. Облиті місячним сяйвом, увінчані позлотистими обвислими квітками, вони кривлялися та белькотіли щось незрозуміле. Ось один, з напухлим вухом, що звисало йому на плече, мов те віяло, зірвав розкішну жовто-гарячу квітку і приоздобив нею своє страховинне вухо, яке теліпалося з кожним його порухом.