– Що? Чому це?
– Ну, він один з тих людей, хто може думати лише коли розмовляє. Коли йому спадають ідеї, він має розповісти про них будь-кому, хто вислухає. Або ж, якщо самі люди слухавку не беруть (а таке буває дедалі частіше) його цілком задовольняють їхні автовідповідачі. Він просто телефонує їм і розмовляє з ними. У нього є одна секретарка, єдиним обов'язком якої є збирати касети в людей, яким він телефонував, стенографувати їх, сортувати, а наступного дня давати йому редагований текст у блакитній папці.
– У блакитній?
– Не знаю, чому він просто не скористується диктофоном, – знизавши плечима, сказав Річард.
Редж замислився.
– Думаю, він не користується диктофоном тому, що не любить розмовляти з самим собою, – сказав він. – У цьому є певна логіка. Своєрідна.
Він поклав у рот шматок свинячого біфштекса, який щойно принесли, замислено пожував його, а потім акуратно відклав ніж і виделку.
– То яка, – зрештою сказав він, – в усьому цьому роль юного Мак-Даффа?
– Ну, Ґордон призначив мене писати велику програму для Apple Macintosh. Фінансові таблиці, бухгалтерських облік, тощо; потужну, легку для використання, з графікою. Я спитав його, що саме він хоче в ній мати, а він просто сказав "Усе. Я хочу мати для тієї машини першокласне програмне забезпечення для бізнесу, яке і співає, і танцює". А оскільки настрій у мене був тоді дещо примхливий, я сприйняв ці його слова буквально.
– Розумієте, послідовність чисел може репрезентувати що завгодно: форму будь-якої поверхні, динаміку якого-небудь процесу, тощо. А бухгалтерський облік будь-якої компанії, зрештою, є просто послідовністю чисел. То я й написав програму, яка бере ці числа та робить із ними те, що ви накажете. Якщо вам потрібна діаграма зі стовпчиками – намалює діаграму зі стовпчиками, хочете кругову діаграму або графік – вона намалює їх. Якщо ви хочете, щоб із кругової діаграми вистрибнула танцюристка та відволікла від чисел, які на цій діаграмі зображені – програма і це вміє. Або ж ви можете перетворити свої числа, скажімо, на зграю чайок, і те, як вони вишикувалися та як машуть крилами, буде залежати від показників роботи різних відділів вашої компанії. Це чудово для створення корпоративних логотипів, які дійсно щось символізують.
– Але найдурнішим з усього, що ви могли побажати, було перетворення ваших бухгалтерських звітів на музику. Ну, тобто, це я вважав це дурницею. А корпоративний світ зшаленів від цього.
Редж уважно дивився на нього поверх шматочка моркви, акуратно наштрикнутого на кінець виделки, але не перебивав.
– Розумієте, будь-який аспект музики можна виразити послідовністю чисел, – завзято розповідав Річард. – Числа можуть означати висоту нот, тривалість нот, акорди, тощо.
– Ви маєте на увазі мелодію, – сказав Редж. Морква досі залишалася на місці.
Річард широко посміхнувся.
– "Мелодія" – досить непогане слово для цього. Треба його запам'ятати.
– Воно допоможе вам легше пояснювати щось іншим, – Редж поклав моркву на тарілку, не скуштувавши. – То на цю програму чекав успіх? – спитав він.
– У нашій країні успіх був не дуже великий. Річні звіти більшості британських компаній звучали як похоронний марш з "Саула", але в Японії всі злетілися на програму, як мухи на мед. Вона створила для багатьох компаній гімни, які починалися добре, але якщо ви маєте схильність до критики, то могли б сказати, що наприкінці вони ставали надто гучні та верескливі. Дуже гарні продажі були у Штатах, що з комерційної точки зору було найголовнішим. Хоча наразі мені найцікавіше, що станеться, якщо прибрати звідти бухгалтерію. Перетворити тріпотіння крил ластівки безпосередньо в музику. Що тоді почуєш? За словами Ґордона, на звук касових апаратів у такому випадку не слід розраховувати.
– Дивовижно, просто дивовижно, – сказав Редж і поклав, нарешті, шматочок моркви в рот. Він розвернувся й нахилився вперед, щоб звернутися до своєї нової подружки.
– Воткін програв, – оголосив він. – Морква побила всі рекорди. Вибачте, Воткіне, але яким би ви не були бридким, боюсь, морква вас випередила.
Дівчинка засміялася вже не так напружено, як раніше, й усміхнулася йому.
Воткін намагався сприймати це по-доброму, але коли його очі натрапляли на Реджа, було зрозуміло, що він був більше звиклий бентежити інших, аніж потрапляти в незручне становище самому.
– Татку, будь ласка, тепер можна? – ставши трохи впевненішою, дівчинка змогла заговорити.
– Пізніше, – наполягав батько.
– Пізніше вже настало. Я стежила за часом.
– Ну… – завагавшись, він програв.
– Ми були в Греції, – тихо, але захоплено оголосила дівчинка.
– О, в Греції? – сказав, кивнувши, Воткін. – Це ж треба. У Греції взагалі, чи в якомусь конкретному місці?
– На Патмосі, – впевнено сказала вона. – Там було красиво. Я думаю, що Патмос – найкрасивіше місце в усьому світі. От тільки порому не було тоді, коли він мав бути. Не було. Я стежила за часом. Ми спізнилися на літак, але я не засмутилася.
– А, Патмос, зрозуміло, – сказав Воткін, помітно пожвавівши від цієї новини. – Що ж, вам треба зрозуміти, юна пані, що греки, не задовольняючись тим, що їм належить найвидатніша культура античності, також стали авторами найкращого, а дехто каже, що навіть єдиного в своєму роді витвору творчої вигадки цього століття. Я звісно, маю на увазі розклад руху грецьких поромів. Грандіозний політ фантазії. З цим погодиться будь-хто, хто подорожував Егейським морем. Напевно.
Дівчинка нахмурилася.
– Я знайшла горщик, – сказала вона.
– Напевно, нічого особливого, – перебив її батько. – Ви ж розумієте, як воно. Кожний, хто вперше їде до Греції, вважає, що знайшов щось важливе, так? Ха-ха.
Усі за столом кивали. Це була правда. Неприємна, але правда.
– Я знайшла його в гавані, – сказала дівчинка, – у воді. Коли ми чекали на клятий паром.
– Саро! Я ж казав тобі…
– Але ж ти називав його саме так. І навіть гірше. Ти називав його такими словами, що я навіть не здогадувалася, що ти такі знаєш. Отже, я подумала, що якщо тут мають зібратися дуже розумні люди, то хтось з них зможе сказати мені, давньогрецький це горщик чи ні. Мені здається, що він дуже старий. Тату, будь ласка, даси їм на нього подивитися?