Двері за його спиною різко грюкнули.
Дірк розвернувся та з черговою тріумфальною посмішкою швидко пішов доріжкою до Річарда.
– Що ж, це поклало край, – сказав він, плеснувши долонями. – Думаю, він уже почав записувати, але тепер не згадає жодного слова, це точно. А де наш неперевершений професор? Ага, ось ви. Боже мій, я й не здогадувався, що це було так довго. Наш пан Колрідж такий цікавий і чарівний співрозмовник; принаймні, я певний, що він був би таким, якщо б я дав йому шанс, але я натомість був надто зайнятий тим, щоб самому бути чарівним.
– О, і я зробив те, що ти просив, Річарде, я спитав його наприкінці про альбатроса, а він сказав "Який ще альбатрос?" Тож я сказав, що це неважливо, альбатрос нічого не означає. А він сказав "Що саме не означає альбатрос?", а я сказав "та годі вже про альбатроса, це неважливо", а він сказав "Це важливо – якщо хтось прийшов посеред ночі до мого дому та питає про альбатроса, я хочу знати, до чого це?" Я сказав "Та щоб він сконав, той альбатрос", а він сказав "Можливо, я саме так і зроблю", і він вагався чи не буде це гарною ідеєю для поеми, над якою він працює. "Це набагато краще, – сказав він, – ніж смерть від астероїда" – останньому, на його думку, навряд чи хтось повірить. На цьому я й пішов від нього.
– Отже. Після рятування всього людського роду від знищення мені б не завадила піца. Що ви скажете на таку пропозицію?
Річард не висловив своєї думки. Натомість він дивився на Реджа.
– Вас щось непокоїть? – стривожився Редж.
– Це гарний фокус, – сказав Річард, – я готовий заприсягнутися, що у вас не було бороди, коли ви заходили за дерево.
– О… – Редж помацав пишну кількасантиметрову рослинність на своєму підборідді. – Так, – сказав він, – це через необачність.
– Чим ви займалися?
– О, просто кілька виправлень. Маленьке хірургічне втручання, так би мовити. Нічого масштабного.
Кілька хвилин по тому, заводячи їх у додаткові двері, що загадковим чином з'явилися на сусідньому корівнику, він озирнувся на небо, саме вчасно, щоб побачити, як там спалахнув та згаснув маленький вогник.
– Вибачте, Річарде, – пробурмотів він і зайшов за ними.
РОЗДІЛ 36
– Дякую, але ні, – твердо сказав Річард, – хоч як би мене не приваблювала перспектива купити тобі піцу, Дірку, та подивитися, як ти її їстимеш, я хочу потрапити відразу додому. Я маю побачитися зі С'юзан. Це можливо, Редже? Відразу до моєї квартири? Наступного тижня я приїду до Кембриджу та заберу машину.
– Ми вже прибули, – сказав Редж, – просто виходьте за двері й потрапите в свою кімнату. Зараз початок вечора п'ятниці, тож на вас чекає весь вікенд.
– Дякую. Ем… Дірку, зустрінемося згодом, гаразд? Я тобі щось винний? Я не певний.
Дірк байдуже махнув рукою.
– Пані Пірс зв'яжеться з тобою, – сказав він.
– Добре, гаразд, тоді побачимося з тобою, коли я трохи відпочину. Це все було дещо несподівано.
Він пішов до дверей і відчинив їх. Вийшовши, він опинився посередині своїх сходів, двері матеріалізувалися на стіні. Він хотів був піти сходами вгору, аж раптом йому спала думка й він розвернувся. Він знову зайшов у двері та зачинив їх за собою.
– Редже, а можна зробити маленький гак? – спитав він. – Я думаю, що буде добре, якщо я сьогодні запрошу С'юзан до ресторану, але в єдиному відомому мені закладі місця треба бронювати заздалегідь. Ви не могли б відправити мене на три тижні в минуле?
– Ніщо не може бути легше, – сказав Редж і трохи змінив розташування кісточок на рахівниці. – Готово, – сказав він. – Ми перемістилися в минуле на три тижні. Ви знаєте, де телефон.
Річард побіг внутрішніми сходами нагору, до спальні Реджа, та зателефонував у "L'Esprit d'Escalier". Менеджер залюбки прийняв його замовлення та з нетерпінням чекав на зустріч через три тижні. Повертаючись сходами вниз, Річард хитав від подиву головою.
– Мені потрібний вікенд надійної реальності, – сказав він. – А хто це щойно за двері вийшов?
– Це твою канапу доставляють, – сказав Дірк. – Чоловік запитав, чи не можемо ми потримати двері відчиненими, щоб вони змогли розвернутися на сходах, і я відповів, що залюбки.
Кілька хвилин по тому Річард уже квапливо йшов сходами до квартири С'юзан. Наблизившись до дверей, він як завжди зрадів, почувши глибокий звук віолончелі, що доносився з-за них. Він хутко зайшов, а потім, підходячи до кімнати, де вона займалася музикою, раптом завмер від подиву. Мелодію, яку вона грала, він уже чув раніше. Легкий мотив, який сповільнився, потім знову прискорився, але вже складніший…
Його обличчя було таке здивоване, що побачивши його, вона відразу припинила грати.
– Щось не так? – стривожено спитала вона.
– Звідки в тебе ця музика? – прошепотів Річард.
– З музичного магазину, – спантеличено відповіла вона та знизала плечима. Вона не жартувала, вона просто не зрозуміла питання.
– А що це?
– Це з кантати, яку я вивчаю вже два тижні,– сказала вона. – Бах, номер шість.
– А хто її написав?
– Ну, Бах, напевно. Якщо трохи подумати.
– Хто?
– Слухай уважно. Бах. Б-А-Х. Йоганн Себастьян. Згадав?
– Ні, вперше чую про такого. А хто він? Він ще що-небудь писав?
С'юзан відклала смичок, відставила віолончель, встала та підійшла до нього.
– З тобою все гаразд? – запитала вона.
– Гм… важко сказати. А що…
Він помітив у куту кімнати стос музикальних книг, і на кожній з них було написане одне й те саме ім'я: БАХ. Він кинувся до того стосу й почав перебирати його. Книга за книгою – І.С. БАХ. Сонати для віолончелі. Бранденбурзькі концерти. Меса сі-мінор.
Він подивився на неї, геть спантеличений.
– Я нічого з цього раніше не бачив, – сказав він.
– Річарде, любий, – сказала вона, приклавши долонь до його щоки. Це просто ноти Баха.
– Хіба ти не розумієш? – спитав він, трясучи кількома з книг. – Я ніколи за все своє життя нічого з цього не бачив!
– Що ж, – сказала вона з удаваною суворістю, – можливо, якби ти не гаяв увесь свій час граючись комп'ютерною музикою…
Він подивився на неї з шаленим подивом, потім повільно сів, обпершись спиною на стіну та почав істерично реготати.
* * *
У понеділок, у другій половині дня Річард зателефонував Реджеві.
– Редже! – сказав він. – Ваш телефон працює. Мої вітання!