Володимир Маяковський
Хмарина в штанах
Перекладач: Микола Бажан
Пролог
Вашу мисль,
що на мозку замріялась раптом,
як вигодований лакей на канапці бридкій,
дратуватиму серце скривавленим клаптем,
донесхочу виглумлю, нахабний та їдкий.
У мене в душі — жодного сивого волосу,
немає ніжності старечих літ в ній!
Світ огромивши міццю голосу,
іду — вродливий,
двадцятидвохлітній.
Ніжні!
Ви кохання на скрипки вкладаєте.
Грубіяни кладуть його на литаври й труби.
А себе, от як я, вивернути не здолаєте,
щоб увесь був — самі лише губи!
Ідіть-но учитись —
В батисти віталень захована,
поважна чиновнице ангельської ліги!
І котра губи перегортає розмірковано,
немов куховарка сторінки куховарської книги.
Хочете —
стану від м'яса скажений,
— і, мов небо, міняючись в тонах,-
хочете —
стану ніжний достеменно,
не чоловік, а — хмарина в штанах!
Не вірю, що Ніцци існують прегарні!
Славити знову схотів я
чоловіків, залежаних, як лікарня,
і жінок, заяложених, як прислів'я.
1
Ви гадаєте, це маячня малярії?
Було це,
Було в Одесі.
"Прийду о четвертій",— сказала Марія.
Вісім.
Дев'ять.
Десять.
Ось і вечір
в нічну каламуть
пішов од вікон,-
згрудневілий,
насуплений.
Всі канделябри регочуть та іржуть
в спину щуплу.
Зараз не впізнать мене, здоровила:
жилаве громадище
стогне,
корчиться.
Що може хотіти отакенна брила?
А брилі багато хочеться!
Адже здоровайлові байдуже
і те, що з бронзи він,
і те, що серце — залізко відточене.
Вночі хочеться свій передзвін
сховати в м'яке,
в жіноче.
І ось,
велетенський,
горблюсь у вікні,
лобом до шибки розтопленої тулюся.
Буде любов чи ні?
Яка —
велика чи малюсінька?
Звідки велика в такого тіла?
Мабуть, маленьке,
сумирне любеня,
Воно шарахає від автомобіля.
Любить, коли коночки дзвенять.
Іще й іще,
припавши до дощу,
лицем до лиця обоє,
жду й тремчу,
обризканий громом міського прибою.
Північ, взявши ніж на скін,
наздогнала,
зарізала,-
ото вам його!
Упало дванадцять годин,
як з плахи голова закатованого.
На шибках дощовики сірі
зіскавчались,
плазують низкою,
наче виють химерні звірі
Собору богоматері Паризької.
Проклята!
Що ж, замале іще горе?
Скоро криком перерветься рот.
Чую:
нишком,
наче з ліжка хворий,
сплигнув нерв.
І от,-
спершу почвалав
трохи-трохи,
згодом забігав
стурбовано
й чітко.
Один, потім вдвох і втрьох
вибивають одчайдушну чечітку.
Звалилось на нижньому поверсі щось.
Нерви
великі,
маленькі,
всілякі! —
стрибають скажені,
і ось
вже у нервів ноги заклякли!
А ніч по кімнаті тванюку простеле,-
із твані не витягтись обважнілому оку.
Двері зраз залящали,
неначе в готелі
щелепів чути цокіт.
Увійшла ти,
різка, мов "нате!",
мордуючи рукавичок замшу;
промовила:
"Знаєте —
я виходжу заміж".
Що ж, виходьте.
Гаразд.
Покріплюсь.
Бачите — спокійний який!
Наче пульс
покійників.
Пам'ятаєте?
"Гроші,
любов,
Джек Лондон", —
так ви казали часто,
я ж тільки й бачив:
ви — Джіоконда1,
яку треба вкрасти!
І вкрали.
Знову іду стрівати закохання вихорі,
брів осяваючи дуги.
Що ж!
І в домі, що геть увесь вигорів,
часом живуть бездомні волоцюги!
Дратуєте?
"Менше, ніж у жебрака є срібла,
у вас ізумрудів безуму сховано".
Пам'ятайте ж!
Помпея загибла,
коли Везувій було роздратовано!
Гей!
Панове,
яким до вподоби
блюзнірства,
злочини,
бійні,-
чи бачили
найстрашнішу подобу —
лице моє,
коли
я
абсолютно спокійний?
І почуваю —
"я"
малим би для мене було.
Хтось із мене пнеться до нестями.
Алло!
Хто говорить?
Мама?
Мамо!
Син ваш повен прекрасного болю!
Мамо!
В нього серце палає.
Повідомте ж сестер, Люду та Олю,-
він вже дійшов до краю.
Кожне слово,
і жарт, і мрія,
що виригає він ротом крізь судому,
викидається, наче гола повія
з горящого публічного дому.
Люди нюхають —
печеня невже ж яка?
Назганяли народу,
Блискучі!
З касками!
Геть чоботища!.
Гукніть пожежникам:
на серце горяще лізуть з ласками.
Я сам.
Очі насльозені бочками витягну.
Аби от об ребра зіперся.
Виплигну! Виплигну! Виплигну! Виплигну!
Звалилися.
Не виплигнеш із серця!
На лиці спопелілому
із губ — із багать
вироста поцілуйко — обвуглене и невеличке.
Мамо!
Не можу співать.
Вогнем пойнялася серця капличка.
Обгорілі постаті чисел і слів
з черепа,
мов діти із горящого горища.
Так жах,
щоб за небо вхопитися,
звів
"Лузітанії"2 руки зловіщі.
Наляканим людям
в кватирки лети,
стоока заграво, рвися з пристані!
Крик мій останній,-
хоч ти
про те, що палаю, в століття вистогни!
2
Славте мене!
Я не пара великому і багатому.
Над усім, що зроблено,
ставлю "nihil".
Ніколи
нічого не читатиму.
Книги?
Що книги?
Колись я думав —
книги робляться так:
прийшов поет,
уста розтягнув у гримаску
і зразу заспівав натхненний простак,-
будь ласка!
А насправді воно —
доки взятися мають до пісні,
довго ходять, щоб мисль, мовляв, не схибла,
і в мулі серця вовтузиться та кисне
уяви йолопувата вібла.
Доки поет собі римами триндика,
викип'ячує вариво з яложених клаптів,
вулиця корчиться без'язика —
їй нічим кричати й балакати.
Міст вавілонські вежі,
запишавшись, зводимо знову,
а бог
міста на поля та межі
валить,
змішуючи слово.