— Ой ти! — промовив Дашкович. — Тямиш ти в поезії! А тобі, мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанів у потилицю!
— Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої російської пинхви, що вона не потрапить кудою втікать. Коло мене жінка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час і заморить все в домі. Пісень твоїх я не потребую. Жінка повинна буть жінкою. Я голова в домі, а вона моя піддана. Щоб мені було добре їсти, добре пити; щоб мені усе було впору, за часу...
— То тобі треба наймички, а не жінки? — спитав Дашкович. — А я собі наймичку найму, а жінки покірної, рабині не люблю.
Воздвиженський знов занявчав жалібно, підперши щоку долонею.
— От така твоя буде жінка! — промовив Воздвиженський. — А моя жінка нехай не співає й не пхикає: нехай собі буде богомільна, нехай ходить до церкви. І я люблю жінку добру, тиху, але покірну, покірну! Бо як жінка почне верховодить в хаті, то не буде добра.
— Ти деспот! — крикнув Дашкович.
— Ні, братику! Жіноче діло кочерга та колиска. Я для неї й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жінки швендяють по балах.
— А я подивився б, як моя жіночка танцюватиме, як метелик, гратиме, співатиме, — марив Дашкович.
— О, якби моя жінка вдалась такою Іродіадою [14], то я б її запер в хаті, ще й двері підпер би. Нехай би сиділа, не рипалась та хати стерегла!
— Воздвиженський, — промовив Калімері, — ти зовсім по-монгольській дивишся на жінку. От моя жінка буде не така! Моя жінка носитиме кинджала при поясі, вмітиме полком командувать і турків бити. Моя жінка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олімп. Я хочу, щоб моя жінка танцювала, як баядерка, співала пісень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекім Сході, на гарячому березі Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собі такі чорні очі, таку палку любов, що не схоче мені акафістів читати.
— А буде в магазині сидіть й тютюном торгувать, — обізвався Дашкович.
— Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! — говорив палкий грек, облитий світом місяця. Його очі блищали іскрами проти місяця; червоні губи й рум'янець на щоках розгорілись. В такім запалі він був і справді трохи схожий на героя "Іліади", а не на крамаря.
— Куди-то оце нас порозсилають, як ми скінчимо курс, — промовив Дашкович.
— Я зостанусь тут, у Києві, — одрізав Воздвиженський.
— А в Тулу не хочеш? — крикнули усі.
— Не хочу! — одказав Воздвиженський.
— Але ж там гарно! — промовили усі, сміючись.
— То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Україні, і в Києві; і оженюсь тут! — додав Воздвиженський. — А ти, хохле, катай до Тули!
— Розкажи батькові своєму! — одказав Дашкович. — Я за гріхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нізащо в світі!
І знов розмова натрапила на переднішу тему: знов молоді хлопці заговорили про молодих дівчат. Місяць ще ясніше виливав всю силу свого проміння. Густа тінь під липами ще гірше ворушила думи й фантазію. Далека голосна пісня з гори Кисилівки, ще далі пісня з гори Щекавики [15] знов викликали охоту до співу. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський і незчувся, як став йому вторувать. І знов тиха пісня, як шелест листу, пішла по монастирі. Під самою церквою спало на землі покотом кілька сотень богомольців з усієї України. Вони спросоння почули пісню, підводили голови й дивувались, що серед монастиря співає хтось сільську пісню, ніби в селі на вулиці.
На темних алеях зачорніла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.
Студенти зачули ректора й побігли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.
І довго ще після молитви, сидячи перед одчиненим вікном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високі гори, де блищали золоті верхи Михайлівського монастиря, де на шпилі висів собор, Андріївський, а попід горою зеленіли садки, біліли стіни будинків. Йому хотілось одного — не покинуть Києва, а другого — знайти тиху, добру, як голубка, і співучу жінку.
Вже усі в номері полягали спать. В великі вікна світив місяць. В хаті стало тихо; усі засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь і закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?"
— Якого ти нечистого не даєш спать! — обізвався спросоння Дашкович.
— Чи тобі нічого не снилось?
— А тобі вже встигло й присниться?
— Вже! Мені снилась моя будуща жінка, — промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.
— Якою ж вона тобі снилась? Чи таким бовдуром, як і ти? — спитав його Дашкович, і всі знов пробуркались і почали сміяться при роздражнюючім світі місяця.
— Одже й я пригадую свій сон: і мені щось верзлось, — говорив далі Дашкович. — їй-богу, снилось, ніби я сиджу на тій самій лавці, де ми недавно сиділи; і ніч, здається, була така сама; коли це пурх! і з дерева злинула голубка, сіла мені на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, і коло мене сидить панна, гарна, як оця ніч, з такими очима і з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однієї панни в моїй Черкащині. Тільки що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкішний хвіст, і той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!
— Бач, які тобі птиці сняться! — промовив Воздвиженський. — А мені приверзлось, що я сидів на тій самій лавці; мені ніби схотілось води, я й пішов до колодязя, набрав відро води та й дудлю, дудлю! Випив ціле відро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при світі місяця стоїть дівчина з відром. Я її ляп по руці! А вона одразу, неначе відьма, обернулась панною в розкішній білій сукні на два сажні кругом. Така панія, ой! ой! В руках у неї були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихісінько за руку та й каже: "Ходім, серце, до вінця! Нас буде вінчати сам митрополит". От і веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палає свічами. Народу в церкві повнісінько! А на амвоні стоїть претовста черниця в ризах і киває до мене пальцем. Підходжу я з своєю нареченою до черниці, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена і та черниця перекинулись відьмами, сіли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумів, свічки погасли, — і я прокинувсь.