— Шмата! — крикнула горда вдова, обурено випроставшись.
— То ти, хотів узяти її за жінку, ти! — зарепетував Кирило і взявся гамселити нещасного залицяльника. — Ти хотів її цілувати, ну то маєш, — і вдарив його у лице. — Ти хотів знімати чобітки з її ніг, то маєш іще! — і знову вдарив того ногою. — Ще хочеш, то маєш іще!
А Теодозія собі сміялася та підбадьорювала Кирила, коли той лупцював Акентія по спині:
— Ще! Ще, Кириле! Потрощ йому ребра!
Врешті розбійник підняв ледь живого Акентія у повітря, добре труснув ним і викинув через вікно у потік, тільки бризки здійнялися. Акентій борсався у воді, мов пес, видряпався на протилежний берег, обтрусився і щодуху кинувся навтьоки через поле.
— Таким ти мені подобаєшся, — мовила Теодозія. — Він звільнив мене від даного слова зі страху перед тобою. Я принесу тобі вина, Кириле. Сама піду у погріб і принесу.
І вона знову голосно зареготала.
А Кирило сів у кутку, зціпив зуби і мовчав.
— Якщо так потриває і далі, то ця жінка доведе тебе до шибениці, — сказав я до нього. — Візьми себе в руки, знайди собі щось, якесь чесне заняття, я дам тобі роботу, праця заліковує всі рани і вчить людину сприймати буття з усіма його прикрощами, розчаруванням, болем спокійно, мовчки. Так-так, праця — джерело безмежної радости, я не раз у цьому пересвідчувався, коли життя ставало нестерпним.
— Я хочу працювати, але... — відказав Кирило.
— Зважся на щось.
— Я уже зважився.
Повернулася Теодозія з пляшкою вина і відкоркувала її. Розбійник не зводив з неї очей, якими промовляла його душа, благаючи милосердя.
— Я виконаю усе, шо Ви кажете, буду працювати і стану чесною та порядною людиною, якшо вона буде мені за жінку... Без неї я не зможу...
— Чуєш, Теодозіє, — звернувся я до неї. — Ти можеш порятувати його...
— Не варто зусиль, — відрізала вдова. — Поговорімо про щось інше.
— Ти готова взяти на свою совість, якщо усе "це скінчиться бідою? — спитав я докірливо.
— Готова, — відповіла вона спокійно. — І навіть прийду подивитися, коли його вішатимуть.
Я стенув плечима і рушив до дверей. Вдова провела мене.
— Ти не кохаєш його? — запитав я уже надворі.
— Тільки його й кохаю, нікого іншого.
— То у чому ж річ?
— Йому потрібна добра різка для послуху. Та й нащо мені виходити за нього заміж, за лайдака, неробу, злидаря, він і так від мене нікуди не дінеться. Він тільки видається грізним, а у мене той ведмідь їсть з рук, наче маленьке курча.
Одного травневого ранку, коли востаннє приморозило, я мав намір поїхати на завод, аби зробити несподіванку робітникам і своєю появою пришпорити їх. Отоді на дорозі я зустрів Теодозію. Вона була у повному строї галицької селянки, у високих чобітках, строкатій шаляновій спідниці, червоній корсетці та довгому синьому сукмані. Голову пов'язала яскраво-червоною хусткою, шию унизала великими разками червоного коралового намиста. Отак убрана вдова була схожа на якусь азійську володарку.
Вона здалеку усміхалася мені і смикала за мотузок маленьке плямисте теля, шо впиралося і не хотіло йти.
—Куди це Ви прямуєте, гарна вдовице?
— Веду теля до різника, — відповіла молодиця, глузливо скрививши уста. — А замість нього приведу собі чоловіка до хати.
— Жартуєте?
— Та ні, не жартую.
— Ви й справді хочете заміж?
— Цього разу насправді.
— Не можу повірити.
— Я довго роздумувала і, гадаю, зробила добрий вибір,
— мовила жінка байдужим тоном. — Візьму собі за чоловіка Ларіона Родзанка.
— Одумайтеся.
— Він заможний, має гарну господарку, — вела вона далі. — До того ж молодий і вродливий, а це також не зле.
— Але ж, Теодозіє, подумайте, чим це може скінчитися...
— Я все обдумала.
— А Кирило...
— При чому тут Кирило... — відповіла вона незворушно.
— Він зможе ходити до мене, скільки йому заманеться, лиш би Ларіон нічого не помітив...
— Ви направду не маєте серця...
— Що мені серце, — вигукнула Теодозія. — Ларіон багатій, а Кирило може жебракувати у нього під дверима, якщо не захоче більше красти.
— Ви вірите у це? Та він скоріше зважиться на злочин...
— Ну тоді його впіймають і уб'ють, мов скаженого пса, або ж повісять, а я... я обіцяла йому, шо прийду подивитися на страту...
— Не хочу вірити, що ви візьмете Ларіона за мужа, — промовив я після хвилі мовчанки.
— То й не вірте.
Я пішов з нею до різника і дивився, як вона холоднокровно допомагала євреєві убивати бідну тварину, що тремтіла і мукала у передчутті смерти.
Потім я провів удовицю до Ларіона Родзанка, який притьмом прибіг з поля, загледівши нас здалеку.
Ми увійшли до його хатини.
— Кланяюся Вам, пане добродію, — почав Родзанко. — І Вам, Теодозіє. Яка приємна справа привела Вас до мене?
Теодозія сіла на дерев'яний ослін, який стояв посеред хати, і прискіпливо дивилася своїми гострими зеленими очима на Ларіона.
— Я б хотіла вийти заміж, — сказала вона. — Вирішила, що було би незле, якби ви, Ларіоне, стали моїм чоловіком...
— Вашим чоловіком?.. — запинаючись, повторив Ларіон.
— Ви, певно, жартуєте, бо ж не могло спасти на думку нашій вродливій Теодозії після десяти чи й більше років свободи... Та ні, звичайно ж, ні...
— Таки спало... — не дала збити себе з пантелику вдова.
— Я й справді хочу вийти знову заміж і саме за Вас, Ларіоне, якшо Ви нічого не маєте супроти...
— Як би я міг мати шось супроти, — пролепетів молодий селянин ще розгубленіше. — Навпаки. Ви не тільки багата, Теодозіє, але й вродлива молодиця, дуже вродлива, та й розумна, створена для того, аби віддавати розпорядження й тримати у своїх руках господарство. Я радо стану Вам за чоловіка, служитиму, так би мовити, в усьому... і... Що ж це я хотів сказати?..
— Тобі бракує сміливости свататися до Теодозії, — докинула вона насмішкувато. — Я так і думала, тому сама посваталася до тебе, і ти від мене не втечеш. Щойно оця мотузка опиниться на твоїй шиї, я поведу тебе додому, наче вола.
— Так воно й може бути, — зітхнув Ларіон. — Наче вола на бойню. Чи Ви уже цілком забули добре відомого усім Кирила?..
— Не кажи мені про того мерзенника!
— Але ж цей мерзенник убив Вашого чоловіка, а Вашому женихові, Акентієві Провові повісив на плечі жебрацький міх. Я уже відчуваю на своїй шиї зашморг, як засуджений до шибениці. Я не можу зважитися...