— І ось що, — каже аристократ. Твердо так каже, неприємно. — Мене тепер довго не буде. Мати залишається сама. Я вимагаю: облиш її мучити. Раніше я про це не говорив, бо раніше я був поруч і… Одним словом, роби що хочеш, але мучити її облиш!
Корній щось сказав, майже прошепотів — так тихо, що я не вловив його слів.
— Можеш! — каже аристократ з притиском. — Можеш поїхати, можеш зникнути… Всі ці… всі ці твої заняття … З якого дива вони цінніші за її щастя?
— Це зовсім різні речі, — каже Корній з якимось тихим відчаєм. — Ти просто не розумієш, Андрію…
Я мало не підстрибнув у кущах. Ну зрозуміло ж — ніякий це не начальник і не генерал. Це ж його син, вони навіть схожі!
— Я не можу поїхати, — продовжує Корній. — Я не можу зникнути. Це нічого не змінить. Ти думаєш: око не бачить, душа не болить. Це не так. Постарайся зрозуміти: несила тут щось зробити. Це доля. Розумієш? Доля.
Цей самий Андрій задер голову, поглянув на батька зневажливо, ніби плюнути в нього хотів, аж раптом його аристократичне обличчя жалібно затремтіло — от-от заридає, він якось недоладно махнув рукою і, нічого не кажучи, щодуху попрямував до нуль-кабіни.
— Бережи себе! — гукнув йому вслід Корній, але того вже не було.
Тоді Корній повернувся й пішов у дім. На сходах він постояв якийсь час — не менше хвилини, напевно, стояв, наче збираючись із силами та думками, — потім розпростав плечі і тільки після цього переступив через поріг.
Такі от справи! Напосілися на чоловіка. І дружина ця, і син — обидва гарні. І чого напосілися? Незрозуміло ж, що їм від нього треба. Гаразд, не моє це діло. Тільки шкода його. Я б, звісно, на його місці накидав цьому синочкові плюхів, щоб знав своє місце і не встрявав, та тільки на Корнія це не схоже. Тобто не схоже, щоб він кому-небудь міг плюхів накидати… вірніше, плюхів він накидати міг би, по-моєму, кому завгодно, сила та спритність у нього неймовірні. Бачив я раз, як вони вовтузились біля басейну — Корній, а проти нього троє його цих… ну, офіцерів, абощо… Як він їх кидав! Це ж любо було глянути. Тож стосовно плюхів ви будьте спокійні. Але тут справа в тому, що без крайньої потреби він нікому плюхів не стане накидати… не те що плюхів, різкого слова від нього не почуєш… Хоча, з іншого боку, звичайно, був один випадок… Якось раз поткнувся я до нього в кабінет — не пам'ятаю, навіщо. Чи то книжку якусь узяти, чи то стрічку для проектора. Одним словом, того дня йшов дощ. Поткнувся і потрапив раптом у цілковиту пітьму. Я навіть засумнівався. Не було ще такого, щоб я в оцьому домі посеред білого дня потрапляв у темне приміщення. Може, мене помилково до якоїсь комірчини занесло? І раптом звідти, з пітьми, голос Корніїв:
— Проженіть ще раз від самого початку…
Тоді я ступив крок уперед. Стіна за мною затяглась, і стало геть темно, як у нічному тирі. Я витягнув перед себе руки, щоб не торохнутись об що-небудь, двох кроків не ступив — заплутався пальцями в якійсь матерії. Я навіть здригнувся від несподіванки. Що ще за матерія? Звідки вона тут, у кабінеті? Ніколи її тут раніше не було. І раптом чую голоси, і щойно я ці голоси зачув, то про матерію і думати забув, і завмер, і дихати перестав.
Я відразу зрозумів, що розмовляють імперською. Я це їхнє хурли-мурли де хочеш упізнаю, сипіння це пискляве. Розмовляли двоє: один — нормальний щуроїд, так би й різонув його з автомата, а другий… ви, хлопці та дівчатка, не повірите, я спершу сам не повірив. Другий був Корній. Ну справді — його голос. Тільки розмовляв він, по-перше, по-імперському, а по-друге, на таких басах, яких я досі не те щоб від Корнія — взагалі на цій планеті ні від кого не чував. Це, хлопці та дівчатка, був справжній допит, от що це було. Я цих допитів набачився, знаю, як там розмовляють. Тут помилки бути не може. Корній йому так люто: гррум-тррум-бррум! А той, боягуз паскудний, йому у відповідь жалібно: хурли-мурли, хурли-мурли… Зраділо моє серце, чесне слово.
Розумів от, на жаль, я лише з п'ятого на десяте, та й те, що розумів, до мене якось не доходило по-справжньому. Виходило ніби, що цей щуроїд — не простий солдат чи, скажімо, міщанин, а якесь велике цабе. Може, маршал, а може, й міністр. І їхня розмова постійно велася про корпуси та про армії, а також про становище в столиці. Тобто я це збагнув тому, що слова "корпус", "армія", "столиця" мені знайомі, а вони весь час повторювались. І ще мені було зрозуміло, що Корній постійно натискає, а щуроїд хоч і звивається, хоч і підлабузнюється, але чогось не договорює, смугастик, крутить, падлюка. Корній гримів усе лютіше, щуроїд пищав усе жалібніше, і особисто мені було цілком зрозуміло, що от саме зараз і треба було би вліпити як слід, — я навіть весь уперед подався, торкаючись носом тканини, що відокремлювала мене від допитної, щоби нічого не пропустити, коли ця сволота завищить і почне викладати, чого від нього домагаються. Але щуроїд раптом зовсім замовк — зомлів, чи що? — а Корній сказав звичайним голосом, по-російськи:
— Досить непогано, Вальдемаре, ви вільні. Тепер спробуємо підсумувати. По-перше…
Так я, хлопці та дівчатка, й не дізнався, що там було по-перше. Засвітили мені в чоло з такою силою, що мені стало світло в цій темряві, і очуняв я, хлопці та дівчатка, вже у вітальні. Сиджу на підлозі, очима лупаю, а наді мною стоїть, потираючи плече, оцей самий Вольдемар, здоровенний дядько, макітра під самісіньку стелю, обличчя в нього розгублене й засмучене, дивиться він на мене з-під стелі та й каже — чи то докірливо, чи то винувато:
— Ну що ж ти, голубчику? Чого ж ти там стирчав у темряві? Звідки ж мені було знати? Ти вже даруй мені, будь ласка… Не вдарився?
Я помацав обережно своє перенісся — є в мене там перенісся чи його вже нема, — так-сяк підвівся і кажу:
— Ні, — кажу. — Не вдарився. Мене вдарили — це було.
Розділ VI
Коли Драмба закінчив сполучний хід до коректувального пункту, Гаґ зупинив його, зістрибнув у траншею та пройшовся по позиції. Відрито було на славу. Траншея повного профілю із трішки скошеними назовні ідеально рівними стінками, із щільно утрамбованим дном, без усілякої там пухкої земельки та іншого сміття, все точно за наукою, вела до вогневої — ідеально круглої ями діаметром два метри, від якої відходили в тил укриті колодами бліндажі для боєприпасів і для обслуги. Гаґ глянув на годинник. Позиція була цілком відрита за дві години десять хвилин. І яка позиція! Такою могла пишатись його високості Інженерна академія. Гаґ озирнувся на Драмбу. Рядовий Драмба бовванів над ним і над краєм траншеї. Його величезні долоні були притиснуті до стегон, лікті відстовбурчені, вуха опущені, груди колесом, і від нього, змішуючись із запахом розритої землі, линула атмосфера свіжості та прохолоди.