— Нагадую, — подав голос Драмба, — що ви збиралися йти додому.
— Ну, збирався. А в чому справа?
— Ми дедалі більше відхиляємось від оптимального курсу, пане.
— Тебе не спитали, — сказав Гаґ. — Я хочу подивитися, що це там за штука на пагорбі…
— Це обеліск, пане. Пам'ятник над братською могилою.
— Кому? — із жвавістю запитав Гаґ.
— Героям останньої війни. Сто років тому археологи виявили в цьому пагорбі братську могилу.
Подивимося, подумав Гаґ і додав ходу. Зухвала і навіть страшна річ спала йому на думку. Ризиковано, подумав він. Ох, відірвуть мені макітру! А за що? Звідки мені знати, що до чого? Я тут людина нова, нічого цього не розумію і не знаю… Та й не вийде, мабуть, нічого. Та якщо вийде… Якщо вийде — тоді гарантія. Гаразд, спробуємо.
Пагорб був невисокий, метрів двадцять — двадцять п'ять, і ще на стільки ж височіла над ним гранітна плита, відполірована до блиску з одного боку і грубо стесана з усіх інших. На полірованій поверхні вирізано було напис — старовинними літерами, яких Гаґ не знав. Гаґ обійшов обеліск і повернувся у тінь. Сів.
— Рядовий Драмба! — сказав він неголосно.
Робот повернув до нього вухасту голову.
— Коли я кажу "рядовий Драмба", — так само тихо промовив Гаґ,— треба відповідати: "Слухаю, пане капрале".
— Зрозумів, пане.
— Не зрозумів, а так точно, і не пане, а пане капрале! — закричав Гаґ і зірвався на ноги. — Пане капрале, зрозуміло? Селянське корито!
Гаґ підійшов до нього впритул, узявся в боки і знизу вгору втупився у непроникну матову решітку.
— Я з тебе зроблю солдата, друже, — промовив він лагідно-зловісним голосом. — Як стоїш, волоцюго? Струн-ко!
— Не зрозумів, пане капрале, — монотонно прогудів Драмба.
— За командою "струнко" треба зімкнути п'яти і розвернути носки, випнути груди чимдалі вперед, притиснувши долоні до стегон і випнувши лікті… Ось так. Непогано… Рядовий Драмба, вільно! За командою "вільно" потрібно відставити ногу і закласти руки за спину. Так. Вуха мені твої не подобаються. Вуха можеш опустити?
— Не зрозумів, пане капрале.
— Ось ці штуки свої, які стирчать, можеш опустити за командою "вільно"?
— Так, пане капрале. Можу. Але буду гірше бачити.
— Нічого, потерпиш… Ану, давай спробуємо… Рядовий Драмба, струнко! Вільно! Струнко! Вільно!..
Гаґ повернувся в тінь обеліска і сів. Нічого сказати, таких солдатів хоча би взвод. На льоту схоплює. Він уявив собі взвод таких от драмб на позиції біля того сільця. Облизав сухі губи. Так, такого диявола, напевно, і ракетою не проб'єш. Я тільки от чого не розумію: думає цей долдон чи ні?
— Рядовий Драмба! — гаркнув він.
— Слухаю, пане капрале.
— Про що думаєш, рядовий Драмба?
— Чекаю наказів, пане капрале.
— Молодець! Вільно!
Гаґ витер пальцями крапельки поту, що виступили на верхній губі, та сказав:
— Віднині ти є солдатом його високості герцога Алайського. Я — твій командир. Усі мої накази для тебе закон. Ніяких роздумів, ніяких запитань, ніякої балаканини! Ти зобов'язаний захоплено думати про ту хвилину, коли настане щаслива мить скласти голову в ім'я слави його високості…
Лобуряка, мабуть, половини не розуміє, ну та й добре. Важливо втовкмачити в його макітру основи. Дурість із нього вибити. А розуміє він там чи не розуміє — справа десята.
— Усе, чого тебе навчали раніше, забудь. Я твій учитель! Я твій батько і твоя мати. Тільки мої накази мають виконуватись, тільки мої слова можуть бути для тебе наказом. Усе, про що я говорю з тобою, все, що я тобі наказую, є військовою таємницею. Що таке таємниця — знаєш?
— Ні, пане капрале.
— Гм… Таємниця — це те, про що маємо знати тільки я і ти. І його високість, ясна річ.
Трохи я переборщив, подумав він. Рано. Село ж глухе. Ну гаразд, далі видно буде. Треба його зараз поганяти. Нехай з нього сім потів зійде, з волоцюги.
— Стр-рунко! — скомандував він. — Рядовий Драмба, тридцять кіл навколо пагорба — бігом руш!
І рядовий Драмба побіг. Біг він легко і якось дивно, не за статутом та й узагалі не по-людськи — не біг навіть, а летів величезними стрибками, надовго зависаючи в повітрі, і при цьому, як і раніше, тримав долоні притиснутими до стегон. Гаґ,напіврозкривши рота, стежив за ним. Отакої! Це було схоже на сон. Цілком безшумний напівбіг-напівліт, ні тупоту, ні хрипкого дихання, і не спіткнеться ж ні разу, а там же горбки, каміння, нори… навіть постав йому на голову казанок з водою — не розхлюпає жодної краплі! Який солдат! Ні, хлопці та дівчатка, який солдат!
— Швидше! — гаркнув він. — Ворушись, неміч тарганяча.
Драмба змінив алюр. Гаґ заморгав: у Драмби зникли ноги.
Замість ніг під цілком вертикальним тулубом видно було тепер тільки туманне мерехтіння, як у пропелера на високих обертах. Земля не витримувала, за велетом потяглася, темніючи та заглиблюючись на очах, вирита борозна, та з'явився звук — шелесткий свист розітнутого повітря та дрібний шурхіт осідаючої землі. Гаґ ледве встигав повертати голову. І раптом усе скінчилося. Драмба знову стояв перед ним по стійці "струнко" — нерухомий, величезний, і дихав прохолодою. Ніби і не біг зовсім.
Та-ак, подумав Гаґ. Із такого зженеш піт, аякже… Але до тями я його привів чи ні? Гаразд, ризикнемо. Він глянув на обеліск. Огидно це, ось що. Солдати ж лежать… Герої. За що вони там воювали, з ким воювали — цього я до пуття не зрозумів, але як вони воювали — я бачив. Дай, Боже, нам усім так воювати в наш останній час. Ох, не дарма Корній показав мені ці фільми. Ох, не дарма… В душі у Гаґа ворухнувся забобонний жах. Невже цей лукавий Корній ще тоді передбачив таку-от мою хвилину? Та ні, дурниці, нічого він не міг передбачити, бо не Господь він Бог усе-таки… Просто хотів тоненько мені натякнути, з чиїми нащадками я маю справу… А вони тут лежать. Скільки віків уже вони тут лежать, і ніхто їх не тривожив. Були б вони живими — не допустили би, шугонули би мене звідси… Ну гаразд, а якби це були щуроїди? Ні, мабуть, однаково гидко… І потім, що за дурня: щуроїди — боягузи, смердючки. А то ж солдати були, я ж на власні очі бачив! Тьху, бодай тебе, навіть нудить… А якби тут Гепард стояв поруч? Доповів би я йому про своє рішення — що б він мені сказав? Не знаю. Знаю тільки, що його також занудило б. Тут кожного занудило б, якщо він, звичайно, людина, а не мішок гною. Та й хіба мало від чого солдата нудить? Кишки з шосе зішкрябувати — теж нудило… Ні, Коте, кишки — це інша річ. А тут — символ! Честь!