_ Куди ви? Попрощайтесь зі своїми товаришами.
— А хіба...— почав Коля.
,_ Так — відповів лейтенант,— тепер не скоро ви їх помчите.
Савка квапливо потис руки друзям.
_ Швидко нас стало розкидати... Прощавайте, хлопці!
Двоє вже крокували зі своїм офіцером у великий світ флоту, наповнений тривогами й вітром. З тих самих тривог, з того самого вітру в барак екіпажу ввійшов велетенський чоловік. Юнги, побачивши такого велетня, охнули. Весь у собачому хутрі, одяг простьобаний "блискавками", а штани покриті шарами морської солі.
— Я з торпедних катерів. Де люди? Забираю.
Він повів за собою боцманів, як Дід Мороз виводить дітей на веселе заметільне свято. Тільки тепер Савка помітив, що Синяков залишився в бараці, тинявся по кутках.
— А чому тебе не взяли на катери?
— Разом поїдемо до Ваєнги. Мене туди запхали на есмінці... Звичайно, не боцманом, а — в боцманську команду.
У ці боцманські команди, як правило, зараховували матросів, які не мали флотської спеціальності. Ну от і догрався Вітька!
— Наплювати мені на все,— сказав він, хизуючись.— Мені б до1 самодіяльності дістатися. Та щоб в ансамбль флоту проскочити. Я там заспіваю... краще від вас усіх! Такі, як я, не пропадуть.
Крізь вікно барака Савка бачив, як у завірюсі, тримаючи в руці речовий мішок, бадьоро крокував Мишко Здибнєв. Флот був один, але кораблі па ньому різні. Кораблі розкидало, як і людей. Савка всю війну не зустрічав Здибнєва, але ім'я його часто траплялось йому на очі у флотській прееї. Після сміливих атак у Варангер-фіорді газети часто друкували портрети Мишка. Здибнєв був сфотографований У кулеметній турелі, від обличчя лише овал, голову боцмана щільно облягав штормовий шолом бійця. І зустрічалися вопи в одному поїзді і в одному вагоні — після війни. Савка їхав у Ленінград, а Здибнєв — у Москву на парад Перемоги як представник Північного флоту. Цей героїчний ф"от Дибнєв представляв дуже переконливо: груди колесом, вусища руді, плечі сажневі, а під брязкітливими рядами ме-* далей не видно сукна фланелївки...
Савка додивився до кінця, як заметіль закрутила сліди боцманів, які йшли на свої кораблі — на життя чи на смерть!
Нарешті від дверей почулося довгождане:
— Увага! Машина до Ваєнги... Кому на есмінці?
Савка схопив Синякова за рукав, потяг його з барака:
— Це но нас... Ходімо швидше. Наша черга!
ЕПІЛОГ ЧЕТВЕРТИЙ
(Написаний Савою Яковичем Огурцовпм)
Була, якщо я не помиляюся, рання весна 1944 року. Стомлені есміпці погойдувалися біля пірсів Ваєнги. Я щойно вмінився з вахти, раптом мене крізь люк гукають зверху:
— Шднімайся нагору! Тебе двоє не наших запитують... Вийшов я на пірс, на протилежному кінці його, бачу,
стоять двоє хлопців. На спинах їхніх курток проштамповані великі літери ТАМ-2ІН. Підходжу ближче. Самі вони високі, аж чорні від засмаги. Під куртками в них не тільняшки, а светри з добротної вовни.'
— Не впізнаєш? — запитують.— А ти, волоцюго, теж виріс.
Переді мною стояли Коля Поскочін і Мазгут Назипов.
— Не чекав,— кажу їм.— Де ви встигли так загоріти?
— Даю точну адресу: штат Флоріда! — відповів мені Коля.— А загоряли на пляжах Майамі.
Я навіть не зовсім повірив:
— Не мели дурниць. Говори до діла —-— звідки ви взялися?
— А я й кажу — прийшли з Фріско, як називають Сан-Францїско американці." Таке собі містечко... Запитай у Маз-гута, він тобі підтвердить, що Сан-Франціско дуже схожий на його рідний Касимов!
А сам заливається сміхом. Мазгут додав серйозно:
Це правда. Зробили два переходи через Атлантику. Привели корабель, побудований для Північного флоту... Лише тиждень тому спали в "особистій спальні його величності"^— у Скапа-Флоу в Англії, потім пішли в Рейк'явік, на рейді там ковтнули з танкерів палива й рвонули на дизелях — додому!
Коля запрошував мене до себе:
— Ходімо! Взагалі наш ТАМ-2І6 звичайний конвойний
тральщик, але союзники такі коробки називають корветами У нас там справжній сервіс, спочатку навіть гидко було. Штани прасує машина, картоплю чистить машина, білизну пере й викручує машина. Хочеться пити —— натисни на кнопку, й будь-яка вода з сиропом, гаряча чи холодна, струменем ллється тобі в рот. Матросові нема чого робити — лише вахту неси!
За сопкою хлопці побачили короткі, немов пальці, щогли незнайомого корабля. їхні клотики були увінчані масивними ковпаками.
— Ходимо з радарами,— пояснив мені ДЇазгут.
До кубрика вів широкий трап — не крутий, а похплий. Замість поручнів там висіли фалрепи, обшиті бузковим оксамитом. Я так звик до нашої російської стрімкості, що на похилому трапі ледь не зламав собі ноги. Друзі діставали з холодильника банки з соками.
Я запитав їх, як живуть за океаном.
— Живуть,— розповідає Мазгут.— Жалоби й голоду не знають. Хмарочосі! й не гойднулись. І манаття всякого багато. Спочатку очі розбігаються. А потім швидко звикаєш, ніби так і треба. У мене в Касимові мама в сорок першому кропиву варила, а там гречкою та кукурудзою свиней годують. Проте до росіян ставляться чудово. їдеш, бувало, вулицею. Бачать — матрос з Росії. Кожна машина перед тобою зупиниться. Сідай у неї — вважатимуть за честь. ОБ, одразу тобі кермо пропонують. Веди сам! Куди тобі треба. Ну, ми водити машин не вміємо. А деякі диваки бралися за кермо. Шість вітрин у Фріско розбили. Так і в'їхали на машинах у магазини. ї хоч би тобі що! Навіть штрафу не платили.
Я уважніше придивлявся до друзів і раптом побачив гарних юнаків, упевнених в собі та в тому ділі, яке вони зобов'язані виконувати задля перемоги. В цей момент, не приховую, мені захотілося й на себе подивитися збоку — чи я змінився? Чи такий я, як вони?
Тоді ми й розлучилися, і наші шляхи-дороги розійшлися. Лише одного разу біля Каиінового Носу я бачив, як, увесь у шумовинні піни, пройшов ТАМ-216: він вів так званий вільний пошук ворога. Час для мене спливав тоді швидко.
Уже наближалася наша перемога, коли я випадково почув, що на сусідньому з нами "новику" служить радиет-юнга. Заради цікавості я перескочив з борту "Грізного" на палубу старого мілоносця-ветерана. Ця зустріч запам'яталася мені на все життя...
Зсунувши навушники на скроні, в радіорубці есмінця си-ш худорлявий чоловік з сивизною в чубі й страдницьким загостреним носом. Мене особливо вразила велика кількість електрогрілок. Чотири жаровні стояли круг нього. Він повагом повернув до мене голову, і я ледве впізнав у ньому Маз-гута Назипова.