— Дозволяю свистіти,— сказав він, змінюючи на стерні румпель.— Давні марсофлоти свистом кликали потрібний вітер і свято вірили в чудеса...
Настала тиша й спокій. Всі принишкли. Каперанг уміло "забрав" вітер у вітрило, і шлюпка лягла на борт. Лягла так круто, що вода, ледь дзюркочучи, проносилася поряд.з обличчям юнг. Лише вузенький планшир відділяв їх від морської стихії. Моторошнувато.
— Чи не перекинемося? — запитав Поскочін. Аграмов подивився за корму, де — в дима-х пожеж — уже
давно аагубився соловецький берег. На око виміряв віддаль:
— Сподіваюся, що допливеш, якщо перекинемося.— І ще крутіше вивів шестірку на сильний вітер.— Зараз повний оакштаг лівого галса... Ви зрозуміли? — запитав він юнг.
Це ми знаємо...— відповідали вони.— Учили ж... Іребені хвиль захлюпували шлюпку, безодня опинилася шя самісіньких губів. Можна було пити таємничу глибину, де кишіла риба, медузи, де причаївся морок. З цієї глибини, наїжачивши вуса, іноді солдатиком вискакували вирлоокі тюлені...
Коли поверталися назад, Аграмов наказав:
— Розкрити шкоти!
Вітрило, вирвавшись з-під влади людей, одразу затріпотіло безсило, й шлюпка, втративши вітер, зупинилася. Сонце обпікало мускулясті спини. Навіть сюди, в таку далеч, залітали а материка ґедзі, і юнги вбивали їх на спинах, різко ляскаючи долонями. Аграмов. глянув за борт — дно моря вже ледь-ледь проглядалося під ним.
— Кожен нехай пірне і в підтвердження того, що він побував на грунті, хай принесе мені в презент сувенір з дна моря...
Штани одразу геть! З плескотом пронизуючи головами теплі шари води, юнги встромлялись у холодне море. Савка відчував насолоду. Пливли перед ним розкриті червоні парасольки медуз, і він, граючись, ловив їх руками. Було дивпо бачити своїх друзів, які поряд з ним сильними поштовхами заглиблювались у воду, і він також поспішав за ними — на грунт. Ось щось чорне... А-а, це годується тюлень, рилом розпушуючи завали придонного черепашнику. Ось повзо голчаста немзо-пориста зірка. Хап її! Тепер нагору... Як дивно бачити над собою пузате днище своєї шлюпки. Витріщивши очі, юнги вистрибували з моря. У кожного в кулаці розмазня — все розчавлене від нервового напруження при спливанні.
— У мене — ось що! — гукали.— А в мене — мул!
— Молодці,— кивав їм з корми Аграмов.— Штани на вас чекають...
Коли розтулювався сильний вітер, юнг у море не пускали. Боялися, щоб з ними не стався "оверкіль", тобто щоб шлюпка не перевернулася догори кілем. Але Аграмов, як починався шторм, навпаки, кидав виклик вітрам. Ставив на шестірці вітрила і сам виходив иа ній у відкрите кипляче море... в гнівно кипляче!
— От старий! — захоплювались юнги.— Йому Нептун — рідний дядько... Помізкуй сам: нас шестеро та ще старшина на транці. Всього чотирнадцять рук. І то важко впоратися з такелажем. А він сам, усього дві руки, і не боїться виходити в такий вітер... Дужий!
Вони вже й по собі знали, який це пекельний труд, коли груба парусина скаженіє, а вітер видирає з рук гострі шкоти, до крові ранячи долоні. Аграмов усе це робив сам, ризикуючи тільки власним життям... Юнги хвилювалися біли вогииша. Днювальні * по шлюпковій гавані вдивлялися в море:
— Усе гаразд. Тільки піна летить... Де ж він?
Як настала ніч — прямо зі шторму! — шестірка з самотньою постаттю каперавта на кормі, опустивши вітрила, з ди-лим^ шипінням виповзла на мокрий пісок. Аграмов крокував на світло вогнища:
— Відкачайте воду. Заберіть рангоут. Я йду спати...
Юнги готувалися до випуску. Але й ворог готувався зірвати випуск спеціалістів на радянські флоти. Тепер уже ніхто не вірив, що в лісах спалахують пожежі через недбалість юнг. Перестали лаяти й курців. Школа Юнг задихалася в диму. Димом просякла вся одежа й.постіль. Спит, а в ніздрі тобі, ніби два гострих леза, вштрикується дим.
Соловки палали в загадкових пожежах, що виникали завжди раптово і в найнесподіваніших місцях архіпелагу: Прочісування довколишніх лісів зі зброєю нічого не дало: ворог уміло ховався.
Якось на заняттях повторювали пройдений матеріал. Савка мрійливо дивився у вікно. Бачив він там озеро, бачив ліс па протилежному березі. Ондатри плавали, вистромивши з води свої щурячі мордочки, а за ними майоріли прапорці білих бурунів, ніби по озеру рухалися підводні човни під перископами... Які ж чудові соловецькі озера і яка смачна в них вода! А назви — просто дивина: Ягідне, Пустельне, Хлібне, Благодатне, Біля Хреста, Палладієве, Осичка, Вели-копорточне... Пірнаєш у такі озера, ніби занурюєшся в давні часи Русі.
Але ... що це? Савка вискочив з-за столу:
— Дивіться! На тому березі вогонь!
Тепер усі побачили. Стояв собі мовчазний ліс, усе було спокійно, і ось він уже охоплений полум'ям. А поряд навчальний корпус. Клас стернових, ніби змовившись, швидко порозчиняв вікна й стрибнув униз. Один за одним — шубовсть в озеро й попливли в робах. Пожежа швидко повзла вадовж берега, наближаючись до Савватьєва, і спочатку неясно було, як її гасити. Джек Барйнов здогадався: ^Знімай голландки! Забивай полум'я.., _ Усі дружно роздяглися. Голі, босі, юнги мокрими робами витоки ЛИ ВОГОнь' 140 настУпаи на них з чагарників. Чулися
— Вий, хлопці! Гаси! Тут хтось був... Це підпал! іолум я вони збили, не дали йому перекинутися на базу, чистих голландок тепер не впізнати — в руках залишилися чорні, обгорілі ганчірки. Всі закіптюжені, з опіками юнги повільно пливли назад. Здиралися через вікна в своіо аудиторію, сідали на лави.
— Продовжую,— сказав лейтенант Зайцев таким тоном, ніби нічого й не сталось, а просто юній повернулися з перерви.— Ми зупинилися на визначенні місця корабля по крюйс-пеленгу...
Ввечері в Савватьєво прибув грузовик-швторатонка. Росомаха наказав своєму класові вантажитись у кузов. Стоячи, обнявшись за плечі, юнги приїхали в гавань Благополуччя, де біля причалу чахкав двигуном СК-619 під зеленим прапором морприкордопохорони. Це був мотобот з сильним дизелем, до війни він ловив тріску та палтуси, з його борту полювали в льодах на тюленів звіробої. Тепер у його рубці юнги мали навчитися водити кораблі по курсу. Хлопцям відвели трюм розміром як невеличка кімната, схожа на ящик. В ній тхнуло рибою, і стернові вкладалися спати в тісноті, мов оселедці в бочці. Мотобот днями й ночами тинявся на малих обертах біля кам'янистих луд, порослих ліском. Гойдало там, на стиках течій, дуже сально. Савка з короткого досвіду плавання на "Волхові" вже знав, що належить до тієї нещасливої породи людей, яких б'є море. Це страшенно засмучувало, але він вирішив не здаватися. "Флот є флот, і його призначення — бій на морі... У морі — вдома!" — повторював він собі висловлювання прославлених адміралів.