— Ось, наприклад, звірі! — сказав він.— Для них відсутнє поняття абстрактного. А тому вони не осмислюють влади часу над світом. Нема минулого, нема майбутнього — життя для них має смисл лише в теперішній момент. Ситість, голод, пристрасть, обурення або небезпека... Але ж ми — люди! Щоправда, час для нас також невідчутний. Хіба його можна помацати? Чи відкусити від нього шматочок? Час — також абстракція, вигадка людини. Але вигадка така дорогоцінна, що, не розуміючи часу, ми не здатні зрозуміти й усього нашого життя.
Він знову погладив кота, а я придивлявся до його руки. Помітивши мій погляд, Огурцов кілька разів розчепірив пальці і швидко стиснув їх у кулак.
— Нормально! — — похвалився він.— Можу горіхи розчавлювати.
— А раніше як було?
— Знаєте, на Соловках я болю майже не відчував. Але часом пальці ніби німіли. Це приховати не вдалося лише від Мічмана Сайгіна...
— Чи знаєте, як склалося його життя тепер?
я ~~" й ЖаЛЬ> не знаю. Але якщо він живий, я хочу пере-оати йому низький російський уклін. Цей мічман став моїм ааміралом. Звичайно, адмірал не завжди може пам'ятати
своїх матросів. Зате матроси завжди його пам'ятають. Задля моєї пам'яті про мічмана Сайгіна, світлої для мене й сьогодні, прошу вас у повісті не змінювати його прізвища. Збережіть його справжнє... Можливо, він живий? Старому буде приємно, що про нього пам'ятають.
Я обіцяв це виконати. В розмові про Сайгіна Огурцов сказав слова, які я виразно закарбував у своїй пам'яті:
— Справжній меридіан — адже це теж абстракція, вигадана людьми для зручності судноводіння. Але без цієї абстракції зараз уже не вивести корабля в океан!
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
БЕЗ КАНІКУЛ
Я 8 юних літ був постійним свідком ваших трудів і готовності вмерти за першим наказом, ми здружилися давно; я пишаюся вами з дитинства!
Адмірал Иахімов
Як Авачинська сопка відкриває з моря береги Камчатки, так і Секірна гора, видна здалеку, відкриває Соловки...
Ранньої весни, коли ліси ще додивляються під сніговою ковдрою зимові сни, з далекого Мурманська вже летить на Соловки перша чайка. Це чайка-вісниця, і пізнати її легко — на шиї в неї чорне намисто. Вона сідає на вежу маяка, що стоїть на вершині Секірної гори, і цілий день над островом лунають її різкі крики... Всі ворони, які зимували в Соловках, раптом гуртом, несамовито галасуючи, злітають у небо, і чорна ескадрилья відбуває на материк. А наступного дня вже летять на Соловки чайки, щоб ншти тут до осені. Місцеві рибалки казали юнгам, Що чайка на Соловках — особливої породи, що так і називається "соловець-кою". Проте якихось відмінностей між чайками юнги ие помічали.
Весна! Лісові галявини спалахували білим полум'ям конвалій.
Глибокий тил надсилав на фронт листи. їх було дун;е багато, цих листів, і писали їх, як правило, жінки. Навесні частина таких листів невідомо як потрапила й на Соловки. За рознарядкою, щоб нікому не було образливо, кілька листів направили й до Савватьєва.
Росомаха прочитав на одному конверті:
— Відмінникові бойової й політичної підготовки — прізвище не вказано... Хто тут у нас відмінник? — І вручив листа Огурцову: — Ти даси відповідь...
Савка ще жодного разу в жнтті не одержував листів від сторонніх людей, тим паче, від незнайомої тітоньки. Це його так схвилювало, що він не насмілився розпечатати конверт у присутності класу, заховався з листом у густому буреломі, там умостився на м'якому заметі й прочитав його. Невідома кореспондентка пропонувала Савці зустрітися в Костромі о шостій годині вечора після війни. Листуватися вона х*оче з героєм-моряком, який, розпочавши з нею листування, повинен ще нещадніше бити фашистів. Сама вона ще незаміж-
всі вважають, що вопа дуже симпатична, просить героя падіслати фотокартку... .
Ввечері, сидячи в кубрнку, Савка писав відповідь, старанно затуляючи свого листа від всюдисущих очей товаришів.
Шановна Глафіро Степанівно!
Одразу повідомляю, що я ніякий не герой, мені незабаром виповниться 15 років, а зараз я відмінник навчання, як Ви того й бажали. Коли я навчуся всього, що треба знати, їдене пошлють на бойові кораблі. Мами в мене нема, тато пропав безвісти під Сталінградом, зате в мене є бабуся, яка живе в Ленінграді. Ви тільки не турбуйтеся — годують нас добре. Тут "зібралися лише ті, хто не курить, на додачу баталери видають нам по 300 гр. цукрового піску. Солодке я дуже люблю і мрію, що після війни досхочу наїмся тістечок...
Над Савчиним вухом почувся голос:
— Ні, ви тільки подивіться, що тут цей лопух вигадує! Листа відняли й на правах морського братерства прочитали вголос. Юнги гарячкували, обурюючись:
— Як тобі не соромно? Хто ж такі листи з флоту пише?
— А що? — зніяковів Савка,— Помилок, здається, нема... їгор Московський був особливо невдоволений:
— Твій лист — цілковите моральне непорозуміння. Ти кому пишеш? Жінці, яка хоче бачити в тобі не шмаркача, а героя... Чого ж ти розписуєш, як маленький, про солодке?
З протилежного "борту" втрутився й старшина Колесник:
— Якщо вона просить прислати фотокартку героя, я згоден свою пожертвувати... У мене якраз фізія не така вже й погана! В Костромі ще не бував. Чому б не заглянути туди... проїздом?
Савка розгубився від того, що його особиста справа стала загальною. Зрештою доручили давати відповідь Глафірі Степанівні Ігореві Московському, і той накатав:
"Дорога бойова подруго! Ось уже п'яту добу лютує шторм силою в 10 балів за шкалою Бофорта. У шалі океану вже народжується могутня симфонія нашої перемоги. Не сумуй, подруго! О шостій годині вечора після війни жди мене на вокзалі. Ми не пропадемо! Всі штаги напнуті, вітер б є нас у крутий бейдевінд, на повку силу риплять стрингери, пілерси, бімси з шпангоутами...
Далі в листі перераховувалися майже всі частини корабля.
— Ось так треба брати їх за зябра! — сказав Ігор.
Колесник настирливо пхав у конверт свою картку — портрет морського красеня двадцяти п'яти років. Але Росомаха ідеї свого сусіда не підтримав, а юнгам заявив щиро:
— Скільки вас не вчу, а нібн об стінку горохом... Я тільки тоді й спокійний за вас, коли ви хропака даєте. Поміркуйте самі. Живе собі жінка. Стовбичить по шістнадцять годин біля верстата. Викупляє пайку хліба на картки, носить ватянку і мрів про те щастя, яке настане о шостій годиоі вечора після війни... Краще вже нічого не написати, а брехати — підло! Та ще — самотній жінці. А ти, Ігоре...— звернувся Росомаха до старшого.— Я за дурня тебе не вважав. Що ж ти? Вирішив її стрингером полонити? Огурцов, звичайно, впоров дурницю, зате написав чесно... Відбій. Лягайте спати!