3
З усіх речей, які ми поспродували з хати, жодна не завдала мені такої втіхи, як скляна шафа.
Щоправда, коли довелося відпорювати срібну облямівку з татового талеса, мені теж було весело. По-перше, цікаво було дивитись, як торгувалися з канительником Йоселем, блідим євреєм з червоною плямою на обличчі. Йосел тричі залишав хату, аж поки домігся свого. Потім, поклавши ногу на ногу, Йосел сів перед вікном з татовим талесом, витяг маленького ножика з жовтою колодкою з оленячого рогу, зігнув середній палець і почав відпорювати облямівку так майстерно, що коли б я вмів так відпорювати облямівки, я б, здається, був найщасливішою людиною на світі! А все-таки подивилися б ви тоді на мою маму, як вона зарюмала! Навіть мій брат Еля,— а він уже парубок,— теж дивно якось повернувся лицем до дверей, нібито сякаючи носа одним пальцем, скривив обличчя і чудернацьки верескнув, витираючи очі полою.
— Що там таке? — запитує тато з своєї світлиці.
— Нічого! — відповідає йому мама і витирає червоні очі, а нижня губа і все її обличчя тремтить так, що треба бути залізним, щоб не луснути від сміху.
Але куди веселіше було, коли дійшло до скляної шафи.
По-перше, як то її заберуть? Мені завжди здавалось, що наша скляна шафа зрослась із стіною,— як же її візьмуть? По-друге, де мама замикатиме хліб, калачі, тарілки, одов'яні дожки і виделки (у нас були також дві срібні ложки і одна срібна виделка, та мама їх уже давно продала!) і де ми держатимемо на пасху мацу? Усе це спадало мені на думку, коли столяр Нахмен стояв і міряв шафу брудною рукою з червоним нігтем на великому пальці. Він доводив, що шафа не пролізе у двері. Погляньте самі: ось вам ширина шафи, а ось двері — ніколи в світі вона не пролізе!
— Як же вона влізла? — запитує в нього мій брат Еля.
— Піди спитай у неї,— відповідає йому сердито Нахмен.— Хіба я знаю, як вона влізла? її внесли, от вона й влізла!..
Була хвилина, коли я дуже непокоївся за шафу. Тобто я гадав, що вона залишиться у нас. Але через деякий час столяр Нахмен прийшов із своїми обома синами, теж столярами, а вони як взялися й потягли нашу скляну шафу, просто-таки мов той чорт цигана. Попереду йшов Нахмен, за ним обидва сини, позаду — я. Батько їх командував: "Коші, убік! Мендл, праворуч! Копл, не поспішай! Мендл, тримай!.." Я їм допомагав хекати. Мати і брат Еля не хотіли допомагати. Вони стояли, дивились на спорожнілу стіну, вкриту павутинням, і плакали... Комедія з ними — вони тільки те й роблять, що плачуть!.. Раптом — трісь! Саме біля дверей луснуло скло, і столяр з синами почали сваритися, звертати один на одного провину: "Ворухнувся, як ведмідь!", "Слонячі ноги!", "Поперла його нечиста сила!", "Голову зламав би тобі, сто сот чортів!.."
— Що там таке? — чути хрипкий голос із світлиці.
— Нічого! — відповідає мама і витирає очі.
4
Найбільша радість була у мене, коли черга дійшла до Елиного "дивана" і до мого ліжка. "Диван" мого брата Елі був раніш канапкою, на якій ми всі сиділи. Але відколи мій брат Еля став нареченим і почав спати на канапі, а я на його ліжку, канапа перетворилась на "диван". Раніш, у добрі часи, коли тато був здоровий і співав у м'ясницькій синагозі, маючи чотирьох півчих, канапа була з пружинами. Тепер ці пружини вже мої. Я робив з ними найцікавіші фокуси: покалічив руки, мало не виколов собі ока, одного разу надягнув їх собі на шию, і ще хвилина — був би задушився. Аж поки мій брат Еля добре відлупцював мене, закинув пружини на горище і сховав драбину.
Купила канапу і ліжко перекупка Хана. Перше ніж Хана остаточно вирішила купити ці меблі, мама не дозволяла їй заглядати всередину канапи: "Оте, що бачите, можете купити, роздивлятися нема чого!" Але коли Хана сторгувалась і дала завдаток, вона підійшла до канапи і до ліжка, підняла постіль, поволі заглянула в усі потаємні місця і дуже при цьому плювалася. Мама була ображена цим плюванням, хотіла повернути завдаток, але втрутився мій брат Еля:
— Куплено — пропало!
Постеливши на долівці, ми простяглись удвох — я і мій брат Еля,— наче графи, вкрились удвох однією ковдрою (його ковдру вже продали), і мені було дуже приємно почути від мого старшого брата, що спати на підлозі зовсім не так погано. Я заждав, поки він прокаже молитву на ніч і засне, а тоді почав качатися по всій підлозі. Місця тепер, хвалити бога, досить. Ціле поле. Насолода! Справжній рай!..
5
— Що робити далі?
Так каже одного разу вранці мама, звертаючись до мого брата, і, наморщивши лоба, оглядає порожні стіни. Я і мій брат Еля допомагаємо їй оглядати всі чотири стіни. Мій брат Еля дивиться на мене засмучено і з жалем.
— Іди надвір! — каже він мені суворо.— Нам треба тут поговорити...
Пострибуючи на одній нозі, вискакую надвір і, зрозуміла річ,— одразу ж до сусідової телички. Останнім часом Миня виросла, стала, нівроку, на ноги і покращала, чорна мордочка гарненька така, круглі оченята тямущі, повні розуму, як у людини, жде, щоб їй дали чим-небудь поласувати, і любить, коли їй лоскочуть шийку двома пальцями.
— Уже! Ти знову з телятком? Не можеш ніяк розлучитися з твоїм любим товаришем!
Так каже мені мій брат Еля, але цього разу без прокльонів, бере мене за руку і каже, що піде зі мною до кантора Герш-Бера. У кантора Герш-Бера, каже він, мені буде добре: по-перше, я в нього, каже, матиму що їсти.
Дома у нас кепсько, каже він, тато хворий, треба його рятувати. Ми рятуємо його, каже він, як тільки можемо. І мій брат Еля розстібає капоту й показує мені на жшют:
— Ось був у мене годинник, подарунок від мого майбутнього тестя, але я його продав. Якби тесть дізнався, він зняв би страшенну бучу. Світ перевернувся б.
Я дякую і славлю бога, що його майбутній тесть ЕІЄ знає про годинника і що світ не перевернеться. Ой-ой! Боже мій! Що було б, якби світ перевернувся? Навіть подумати страшно, що сталося б з Минею, з сусідською теличкою. Німе ж створіння!..
— Ось ми і прийшли,— каже мій брат Еля, який дедалі стає лагідніший і привітніший до мене.
Кантор Герш-Бер неабиякий "співак". Тобто сам він не співає: він, бідолаха, не має голосу. Так каже тато. Але він розуміється на співі. Герш-Бер мас чоловік з п'ятнадцять півчих, а сам він дуже сердитий... Герш-Бер пробує мій голос. Я співаю з "трелями". Він гладить мене по голові і каже моєму братові, що в мене "сопрано". А мій брат каже, що такого сопрано ще світ не бачив!.. Потор-гувавшися з кантором, мій брат Еля бере завдаток і каже мені, що я лишаюся тут, у кантора реб Герш-Бера, наказує, щоб я слухався його і щоб не сумував!..