— Не винуватьте себе, місіс Шіллер,— мовив Стренд.
— Яз самого початку була до Ромеро не байдужа, містере Стренд. Він завжди такий чемний зі мною і взагалі такий охайний, а от решта хлопців, принаймні більшість із них, поводилися з ним, як із бездомним псом, і я хотіла якось допомогти йому. Він запитав, чи містер Хітц ніс що-небудь у руках, я спробувала пригадати, але не пригадала і так йому й сказала...
— І що він тоді зробив?
— Він повівся дуже спокійно, містере Стренд. Не висловив ні підозри, навіть нічого не натякнув... Тільки подякував мені, вибачився, що потурбував мене й містера Шіллера, і пішов; Я нічого не думала про це аж до ранку, коли почула...— По її повних щоках потекли сльози.
Стренд обняв місіс Шіллер за її широкі плечі й відчув, що жінка тремтить.
— Ну що ви, що ви! — промовив він безпорадно.— Це не ваша провина. і
— Я не знаю, чи Ромеро розповів кому-небудь, що то я сказала йому про містера Хітца...— Місіс Шіллер не могла говорити.
— Він нікому нічого не розповів. Ні мені, ні містерові Бебкоку, кі поліції, ні адвокатові. Нікому. Лише натякнув мені, що йому сказали про це під секретом.
— Якщо молодий містер Хітц довідається, що то я вказала Ромеро на нього, і скаже своєму батькові.,. Ми з містером Шіллером любимо це. місце, а мого чоловіка напевне звідси виженуть, якщо батько молодого містера Хітца застосує свій вплив... Він могутній чоловік, містере Стренд, і член ради опікунів...
— Я певен, містер Бебкок не допустить, щоб справа зайшла так далеко,— відповів Стренд.— Гадаю, вам не варто цим перейматися. Я нічого не скажу, а Ромеро, здається, теж вирішив не називати вашого імені, бо навіть якби він і розповів про те, що ви бачили, то для суду це не було б доказом...
—— Я не доказів боюся,— сказала місіс Шіллер, витираючи обома долонями очі.— Я боюся містера Хітца й ради опікунів. Та що там!..— Вона спробувала всміхнутись.— Того, що я сказала, плачем не повернеш, хіба не так? — Вона втерла краєм фартуха заплакане обличчя.— Мені має бути соромно за себе. Отак розрюмсатись, коли ви й місіс Стренд таке пережили... Це просто щастя, що ви не потрапили під ніж, коли стали між ними. Мабуть, я в Ромеро помилилася. З леопарда плям не змиєш.
— Він не леопард, місіс Шіллер,— зітхнув Стренд.
— Це так кажуть, сер,— поквапно відповіла жінка. Вона з осторогою глянула на нього, потім додала:— І ще одне...
— Що саме?
— Сьогодні вранці я витрушувала на першому поверсі кошик для паперу, — сказала місіс Шіллер, — і знайшла кілька листів. Написані жіночою рукою. Я тоді вже знала, що Хітц заявив, ніби Ромеро звинувачує його в крадіжці якихось листів. Отож я подивилася їх. Листи були адресовані Ромеро. Любовні листи, дуже щирі й дружні, досить відверті, якщо можна так сказати, містере Стренд. Дівчата тепер говорять таке, чого ми замолоду й не чули. Гадаю, вам слід знати...— Вона замовкла, ніби вагаючись — казати щось чи ні, й ніяково дивилася на Стренда.— Вони були підписані ім'ям Керолайн. На світі, звісно, чимало дівчат, яких звуть Керолайн, тепер це дуже поширене ім'я, але я знаю, що вашу дочку звати теж Керолайн.
— Що ви з ними зробили? З листами?
— Я кинула їх у вогонь, містере Стренд,— відповіла місіс Шіллер.— Я подумала, що ні ви, ні місіс Стренд читати їх не захочете.
— Дякую,— мовив Стренд.— Це було дуже мудро з вашого боку. Ви хочете мені сказати щось іще?
Місіс Шіллер похитала головою.
— Тільки перекажіть Ромеро: я вдячна йому за те, що він не назвав мого прізвища.
— Перекажу.
— Я бачу, місіс Стренд поїхала,— мовила місіс Шіллер.— її валіз у квартирі немає. Може, вам приготувати чогось поїсти?..
— Це дуже мило з вашого беку. Але не треба. Я подбаю про себе сам.
— Якщо передумаєте, подзвоніть,— сказала місіс Шіллер.— А тепер я краще знов візьмуся за роботу — побачу, чи пощастить мені змити з канапи кров.
Вона легенько вклонилася, обсмикнула фартух і вийшла з квартири.
Уперше, відколи Аллен прочитав записку на туалетному столику в спальні, він був радий, що Леслі тут немає.
Розділ четвертий
Його розбудив телефонний дзвінок. Він ліг подрімати, навіть не роздягаючись, одразу ж після розмови з місіс Шіллер. Коли Стренд, закоцюблий, устав з ліжка й рушив до вітальні, то помітив, що вже темно. Він проспав до вечора. Сни його були плутані, тривожні. Він намацав у темряві телефон. Дзвонила Леслі.
— Як ти там, любий? — спитала вона.— Як там узагалі? — Голос її лунав спокійно, як завжди.
— Та так, як і має бути,— відповів Аллен.— А як ти? Вранці я до тебе не додзвонився.
— Ми бігали по магазинах перед дорогою. Цілий день не були вдома. Відлітаємо завтра з аеропорту Кеннеді.—Леслі замовкла, і Аллен почув, як вона глибоко вдихнула повітря.— Це в тому разі, якщо ти не попросиш мене повернутись до школи.
— Ні, люба,— мовив він.— Повертайся, коли тут усе владнається.
— Справи кепські?
— Ну, як тобі сказати... Все досить складно.
— Ромеро там? Я маю на увазі, він у школі?
— Він у в'язниці.
— Це добре. Принаймні поки що. Не хочу здаватися злою, але мені не хотілося б, щоб він тинявся в такому стані по школі.
— Суддя призначив заставу — десять тисяч доларів.
— Це багато?
— Коли їх немає —багато. Я тобі про все напишу. Де ви зупинитесь у Парижі?
— В готелі на площі Афін. Галерея забронювала місця там. Лінда вирішила, що ми подорожуватимемо з шиком,— Вона якось нервово засміялася. Потім знов заговорила серйозно. — Ти розмовляв із Рассел ом?
— Ніяк не міг до нього додзвонитися.
— Гадаєш, він дасть гроші?
— Думаю, що так. Він має почувати відповідальність.
— Сподіваюся, ти не почуваєш відповідальності?
— Я почуваю, Що зараз геть закоцюбну,—промовив він.—Дб речі, котра година? Я заснув одразу ж пополудні. Ніч була виснажлива. Я, мабуть, проспав би до ранку, якби ти не подзвонила.
— Любий, ти справді не хочеш, щоб я сіла в машину й Повернулася?
— Справді,— відказав він.— Навряд чи в найближчі Тижні моє товариство буде тобі приємне. Залишайся там скільки тобі захочеться.
— Як би я хотіла чимось допомогти тобі!
— Коли я знатиму, що ти нічого цього не бачиш, і гарно проводиш час, То буде найкраща мені допомога.