За день до операції Керолайн Джіммі виїхав із дому. Він залишив свою нову адресу: "Східна П'ятдесят третя вулиця, Ленгмен. Для Стренда". Це дуже зручно, пояснив Джіммі, якраз біля Соломонової контори. Хлопець не згадав, що то за Ленгмен — дівчина, жінка чи чоловік, а Алленові й Леслі було ніяково про це запитати. Джіммі заявив, що їм давно пора здихатися своєї старої квартири. Жити там, мовляв, однаково, що вгрузнути ногами в 1890 році. Аллен пригадав усі радощі й прикрощі, яких він зазнав у просторих, недоладно розкиданих кімнатах,— плач дітей, музику піаніно, тихі післяобідні години над книжками, запахи страв,— і сказав Джіммі, щоб той замовк.
Одного дощового надвечір'я Аллен з Леслі на таксі відвезли Керолайн до лікарні. Дівчина була така весела, ніби їхала на танці. "Цікаво,— подумав Аллен,— чи я впізнаю її після операції?" Він не розмовляв із "світилом" про те, який ніс вийде врешті в дочки. Римський, кирпатий чи з западинкою? Як у Грети Гарбо, Елізабет Тейлор, герцогині Альба чи мадам Аркур?
На кого вона стане схожа? Хай там що кажуть, а обличчя людини визначає її вдачу. Він любив дочку такою, якою вона була, вірив, що вона вродлива, і знав, що вона любить його. Хіба ж Керолайн не кинула на якийсь містичний вівтар свою пристрасть до тенісу як дитячу жертву в обмін на його життя? А в своєму новому образі — чи пожертвує вона коли чим-небудь заради нього?
Леслі спокійно сиділа в задушливому таксі по другий бік від дочки, раз у раз підбадьорливо поплескуючи її по руці. Невже він прожив двадцять п'ять років із жінкою, позбавленою будь-якої уяви?! Йому хотілося, щоб поруч була Елінор. Вона б знайшла що сказати по суті — і гостре, і приємне для його душі. В її відсутності Аллен убачив зраду. Любов затьмарила для неї всі обов'язки. Коли Елінор нарешті з'явиться, він дещо їй скаже. Аллен проклинав той день, коли поліз в океан. "І ось тепер я опинився на узбіччі життя..." — думав він, нарікаючи на свою долю.
Вони залишили Керолайн у лікарняному ліжку, де вона мала перебути ніч, перш ніж уранці її повезуть до операційної. Керолайн не приховувала свого бажання, щоб Аллен вийшов з палати.
— В тебе якесь витягнуте обличчя, тату,— сказала вона.— Чом би вам з мамусею не повечеряти в ресторані й не піти на концерт? Я мимоволі почуваю себе винною, коли ви стоїте тут із таким виглядом, ніби виють сирени і ви кидаєте мене саму під бомбами!
Квартира, з розкиданими по підлозі книжками, згорнутими килимами, світлими плямами на стінах, де багато років висіли картини, більш не нагадувала житло. Коли Аллен і Леслі радилися, де вечеряти — вдома чи в ресторані,— голоси їхні дивно відлунювали в порожніх, обдертих кімнатах. Вперше Аллен засумував за гітарою Джіммі. Важко було пробачити синові безтурботне й черстве прощання. "Молодий іще...— гірко думав Аллен.— Усе йому не так, не розуміє, скільки любові може увібрати в себе старе піаніно, дешева ваза, подряпаний письмовий стіл, лампа, яка прослужила тобі чверть сторіччя.."
Родина розпалася. Тепер будуть телефонні дзвінки, коротенькі, похапцем написані листи з Арізони, Джорджії, Східної П'ятдесят тре-гьої..: Діти виросли й розлетілися. Це закон життя, чи принаймні часу. Та, як і все інше в— цю неспокійну добу, останні події відбулися карколомно швидко. Все сталося просто блискавично. За кілька тижнів. Одного вечора до них у дім удерся чоловік із закривавленою головою, й усі орбіти відразу змістилися. Аллен відчував, що звинувачувати Хейзена несправедливо, але й залишатися неупередженим було важко.
Роздратований, Стренд увімкнув радіо. Передавали вечірні новини. Новини були погані — суцільний безлад. Він пригадав рядок із п'єси Сарояна: "Немає твердої опори. Все йде шкереберть". Аллен вимкнув радіо й увімкнув телевізор. Почувся роблений сміх, і він вимкнув телевізор ще до того, як з'явилося зображення.
Він тинявся по квартирі, мов привид. Хотів подивитися сімейний альбом з фотографіями: він і Леслі в день весілля, Керолайн у дитячій колясочці, Елінор у береті й фартусі із щойно одержаним атестатом у руці, Джіммі на велосипеді... Та альбом був уже запакований.
Несподівано квартира стала йому ненависна. Аллен поспішив на кухню, де Леслі відкривала консерви.
— Ходімо десь повечеряємо,— сказав він.— Сьогодні мені хочеться бути серед людей.
На мить Леслі спинила на ньому здивований погляд, тоді поклала консервного ключа.
— Ходімо,— мовила вона лагідно.— Зачекаєш, поки я помию голову?
— Я не голодний,— відповів Аллен.— Почекаю.
Коли на душі в Леслі було тривожно, вона мила голову. Він розумів, що її зовнішній спокій — це маска, яку дружина надівала задля нього. Але він ненавидів шум її фена. Він нагадував шарудіння страшних машин, що переслідували його у снах.
— Я чекатиму тебе в "О'Коннорі".— То був бар на розі їхньої вулиці. Аллен заходив туди всього двічі або тричі на рік, коли мав розповісти вдома якісь неприємні новини і зволікав час.
Леслі підійшла й поцілувала його в щоку.
— Не впадай у меланхолію, любий, прошу тебе!— сказала вона.
— Я б випив,— мовив Аллен замість відповіді.— Але вдома нічого немає. Джіммі, видно, влаштовував бучні вечірки, поки нас не було.
— Не такі вже й бучні,— відповіла Леслі.— Коли ми їхали в Європу, залишалося не більш як півпляшки віскі.
— Все одно,— сказав Аллен, хоч і знав, що не має рації.
Виходячи з квартири, він почув, як у ванній потекла вода. Коли через годину Леслі підійшла до нього в "О'Коннорі", він сидів сам у порожньому барі перед своїм першим, майже не надпитим віскі.
Вечеряли вони в сусідньому ресторані, до якого любили заходити. Крім них, там сиділи ще дві пари. Власник ресторану, що знав Аллена й Леслі, сказав:
— На той рік у серпні закриватиму. Серпень у Нью-Йорку мертвий місяць.
Після того, що вони їли у Франції, тут їм нічого не смакувало, та ще й Леслі знайшла в салаті довгу волосину.
— Я їм у цьому ресторані востаннє!—заявила вона.
"Востаннє,— промайнуло в Аллена,— стає найуживанішим словом у наших розмовах".
Коли вони, повернувшись, відчинили двері квартири, саме дзвонив телефон. "Про початок нової війни,— подумав Стренд, поспішаючи взяти трубку,— мені повідомлять теж отаким несамовитим дзеленчанням! Справжнє лихо, подароване нам компанією "Амерікен телефон енд телеграф".