Обличчя в Керолайн стало дуже серйозне, і вона п'ятірнею відкинула назад волосся. Аллен сподівався, що дівчина відмовиться йти, але вона сказала:
— Я піду.
— Ти цього справді хочеш?
— Авжеж. Ті хлопці не повинні розгулювати на волі. Я не можу забути, на кого вони були схожі. Зграя диких звірів—розлючених, підступних, безжальних, ладних роздерти людину. Сподіваюся, вони схопили саме того, кого слід.
— Гаразд,—зітхнув Аллен.— Ми з матір'ю підемо з тобою.
— Не треба. Я не маленька.
— Я сказав, ми підемо з тобою,— повторив Аллен.
Керолайн зітхнула й рушила з кухні, проте Аллен зупинив її.
— Сядь на хвилинку, Керолайн. Мені треба з тобою про дещо поговорити.
Дівчина підозріливо глянула на батька, одначе вернулася й стала біля столу. Аллен сів напроти.
— Зі слів містера Хейзена я зрозумів, що ви з ним мали розмову про навчання в коледжі на Заході.
— О! — похопилася Керолайн трохи винувато.— Він тобі розповів?
— Так.
— Я не сказала, що збираюся туди їхати,— пояснила вона.— Я тільки сказала, що якби мала зелененькі, то поїхала б. І ще я йому сказала, що зелененьких у мене нема.
Він пояснив, що є можливість дістати те, що ти називаєш "зелененькими".
— Справді? — здивовано звела брови Керолайн.— Мені він цього не казав.
— Він спершу хотів поговорити зі мною.
— Що ж він тобі ще розповів? — насторожилась Керолайн,
— Ніби ти хочеш навчатись у сільськогосподарському коледжі й одержати диплом ветеринара.
— І це жахливо, так? — В її голосі прозвучала ворожість.
— Ні, звісно,— заспокійливо відповів Аллен.— Але ми з матір'ю хочемо знати: чому ти надумала стати саме ветеринаром і чому не сказала нам про це раніше?
— Раніше я не була в цьому впевнена. Я не хотіла вам нічого ка~ зати, поки не вирішу сама для себе. Крім того, я боялася, що ти обізвеш мене сентиментальним дівчиськом і сміятимешся з мене. Ну ось, тепер ти все знаєш. Смійся, коли хочеш!
— Ніхто не думає сміятися, Керолайн,— лагідно мовив Аллен.
— В усякому разі, про це немає сенсу навіть розмовляти.— Дівчина безнадійно махнула рукою.— Казочки для дітей! Це коштує гроші. Великі гроші. А ми багаті хіба що на любов,— з іронією кинула вона.— Та коли доходить до "скарбів земних"...— Керолайн стенула плечима.—Я ж не сліпа. Коли ти востаннє купив собі новий костюм?
— Давай побалакаємо про це потім,— сказав Аллен.— Зараз мене цікавить, з яких міркувань ти захотіла стати ветеринаром. Що ти знаєш про тварин?
— Та, власне, нічого. А втім, дещо таки знаю. Тваринам важко. Страшенно важко. І їм треба допомагати. Хіба це так дивно, коли хтось прагне покласти своє життя на те, щоб цей жахливий світ став хоч трохи людянішим? — її голос прозвучав різко, так ніби вона зібралася оборонятись.
— Я не думаю, що це так дивно,—сказав Аллен.— По-моєму, це якраз чудово! Але й людям теж важко. А просто лікарем ти не хочеш бути?
— Я не хочу бути ні лікарем, ні політиком, ні генералом, ні громадським діячем, бо в мене нічого з цього не вийде. Елінор стала б ким завгодно, а я — ні. Може, я й дурна, але одне я знаю напевне: я — це я. Я важко ладнаю з людьми, вони мене лякають, я незграбна, я завжди мелю дурниці й відчуваю, як люди сміються в мене за спиною!..
"Рідна моя, бідолашна донечка!" — сумно подумав Аллен.
— З тваринами легше,—запально провадила Керолайн.—Вони не розмовляють. А якщо й розмовляють, то ми їх не розуміємо. Тварини не знущатимуться з мене! — Здавалося, з її очей ось-ось бризнуть сльози.
Стренд перехилився через стіл і поплескав дочку по руці.
— Гаразд, гаразд,— мовив він.—Принаймні тепер я знаю твою думку про це. Хоч і вважаю, що ти до себе, мабуть, таки надто сувора. Коли підростеш, то гадаю, будеш про себе кращої думки.
— Якщо мені доведеться залишитись у цьому місті, день і ніч із шкури пнутися, щоб дотягтись до гарненьких дівчаток, то я просто загнуся! — І Керолайн заплакала.
" А якби я сказав тобі, що ти мене переконала і, на мою думку, з усіх боків краще буде, коли ти поїдеш до коледжу? — Аллен помовчав і провадив:— Вихід у нас є, ми можемо дозволити це собі, незважаючи на оті "скарби земні".
Керолайн недовірливо звела на нього очі.
— Що ви з мамою хочете робити — працювати й вночі, щоб послати мене до Арізони?
— Ну, це ти вже занадто! — засміявся Аллен. — Ні. Містер Хейзен висунув одну цікаву пропозицію.
— Чи думаєш. позичати в нього гроші? Я нікуди не поїду, якщо...
— І знов ти не вгадала,— перебив її Аллен, А тоді розповів їй про Хейзенів план щодо спортивної стипендії.
Керолайн слухала з широко розплющеними очима.
— Він уже мав розмову зі своїм приятелем з того коледжу,— провадив Аллен.— Вони можуть влаштувати твою зустріч із випускником їхнього коледжу, який живе й працює на них у Нью-Йорку. Він подивиться, що ти вмієш. Якщо ти ставишся до цього справді серйозно, то раджу трохи потренуватися.
— Я ставлюся до цього цілком серйозно, — промовила Керолайн. — Хіба я схожа на несерйозну?
— Я побалакаю на кафедрі фізичного виховання у вашій школі. Може, вони трохи потренують тебе.
— Дурниці все це,— недовірливо похитала головою Керолайн.— Всього один раз у житті я змагалася з дівчатами, яким треба цілий тиждень, щоб оббігти квартал, і за це отой ненормальний коледж збирається платити мені чотири роки стипендію? Мабуть, містер Хейзен просто пожартував, тату.
— Він не з тих, що жартують,— заперечив Аллен.— І з ким ти там змагалася, теж нічого не важить — важить час, за який ти пробігла дистанцію.— Аллен підвівся. — До речі, той коледж називається Траскотський. І містер Хейзен сказав, ідо там дуже непоганий сільськогосподарський факультет. Якщо ти впевнена у своєму виборі, ми з матір'ю зробимо все, щоб допомогти тобі. А якщо нічого не вийде, пошукаємо чогось іще.
Керолайн у задумі потерла носа.
— Арізона,— промовила вона. — Звучить спокусливо! Еге ж, я впевнена! А чорт, треба спробувати свою долю!
— Можеш сама поговорити про це з містером Хейзеном,— кивнув Аллен, виходячи з кухні. — Після того, як завтра вранці залагодите справи в поліції.
Але вранці другого дня Керолайн не змогла поговорити з Хейзеном, бо після того, як показала на хлопця з синювато-червоним рубцем через увесь лоб та перенісся й дуже спокійно заявила: "Так, я певна, це він тоді був з ножем",— вона затулила руками обличчя, зігнулась і, погойдуючись з боку на бік, заплакала. Керолайн не перестала плакати й тоді, коли Аллен вивів її попід руки з поліційного відділка. Леслі та Хейзен поспішили за ними. Конрой чекав їх із "мерседе-сом" тут-таки, і вони одразу відвезли Керолайн у кабінет до лікаря Прінза. Той зробив дівчині укол, і невдовзі вона вже спокійно лежала на кушетці, дивлячись широко розплющеними очима в стелю.