— Чому ж не хочу? Хочу,— заперечив Аллен.
— Він цілком респектабельний, якщо це тебе так хвилює,— промовила Елінор.
— Мене це не хвилює.
— Добрий старенький татусь!
— Гадаєш, це буде ввічливо — отак піти, нічого не сказавши містерові Хейзену? Зрештою, ти провела в його домі ніч, а з ним самим тут ще навіть не бачилась!
Я не винна, що він учора з нами не вечеряв!— спробувала захищатися Елінор.—Кінець кінцем, він сплачує борг Керолайн, тобҐй матері. Я певна, цього йому досить.
"Борг,— подумав Стренд.— Яке неприємне слово, і все ж воно пояснює цю ситуацію".
— Ти будеш на вечері?
— Якщо ти хочеш.
— Я хочу, щоб ти була.
Елінор зітхнула.
— Буду.
— Елінор,— мовив Аллен, сподіваючись, що дочка нарешті встане й зав'яже ліфчика,— я хочу в тебе дещо спитати.
— Що саме? — насторожилась Елінор.
— Це стосується Керолайн. Як ти вважаєш, вона вже досить доросла, щоб піти в коледж?
— Я пішла в такому віці, як вона, — сказала Елінор.— Зрештою, наскільки я знаю, ви збираєтеся віддати її до Сіті-коледжу. А це не бозна-де, а в самому місті.
— А якщо ми віддамо її куди-інде?
— І де ви з матір'ю візьмете гроші, щоб платити за її навчання, гуртожиток і таке інше? Влаштуєтеся кожне ще на одну роботу? Не думаю, що у ваші роки...
— А якщо ми все ж таки потягнемо?
— Як?
— Та якось так...~ Він боявся, що Елінор сміятиметься, довідавшись про Хейзенову пропозицію.
Нарешті Елінор зав'язала в себе на спині поворозки ліфчика й сіла.
— Як хочеш почути правду,— мовила вона,— то я вважаю, що Керолайн краще залишитися вдома. Вона зеленіша, ніж була в її віці я. Куди зеленіша. До того ж у вас під будинком ніколи не крутяться хлопці, не дзвонять по телефону. Ти цього не помічав?
— Та ні,— признався Аллен.
— Коли мені було стільки років, як оце їй, телефон дзвонив день
і ніч.
— Що правда, то правда.
— Керолайн вважає себе потворною,— провадила Елінор.— їй здається, вона відштовхує хлопців. Саме тому вона любить брати над ними гору на корті. Я робила краще — приборкувала чоловіків своїм інтелектом.— Вона самовдоволено засміялася.— А це куди благородніше! Та й надійніше.
— Ти кажеш, вона потворна? — вжахнувся Стренд.— Керолайн?!
— Любі тату й мамо,— промовила Елінор,— ви думаєте, коли я стану матір'ю, то теж буду сліпа?
— Але ж вона не потворна! Ось тільки містер Хейзен сказав, що вона чарівна!
— Похвала старигана,— кинула Елінор.— Навіть не варта того, коли в кінотеатрі дівчину вульгарно вщипне вісімнадцятирічний хлопчина.
— А коли я скажу тобі, що вважаю її... ну... якщо не красунею, то досить гарненькою дівчиною?
— Похвала старигана, та ще й батька! — кинула Елінор.— Ти краще спитай у мене, що я думаю про свою сестру. То чого ти хочеш — щоб я втішила тебе чи щоб сказала свою думку?
— Складне запитання,— відповів Аллен.
— Складне чи ні, але чого ти хочеш?
— На це є тільки одна відповідь,— промовив Стренд, намагаючись говорити з гідністю.
— Керолайн вважає себе потворною через свій ніс. Як бачиш, усе дуже просто! Діти насміхалися з неї ще з перших класів. Це твій ніс, і тебе він прикрашає, та й у Джіммі він на місці — хлопець ще доросте до нього. Але для дівчини,— коли в сім'ї є такі носи, як у матері і, глянь
мо правді у вічі, в мене,— для дівчини цей ніс — просто фатальне лихо Стрендів. Ти мене зрозумів, тату?— вже трохи лагідніше промовила Елінор. побачивши, який ошелешений батько.— Я зовсім не хочу сказати, ніби вона думає про себе слушно, і не вважаю, що Керолайн негарна дівчинка. Але справа стоїть так. Коли дівчина вважає себе негарною, коли вона полишена на саму себе, не відчуває любові й підтримки добрих стареньких матусі й тата і не має вдома затишного ліжечка, де вона щовечора може сховатися, то дуже ймовірно, що вона потрапить до рук... почне жити з першим-ліпшим хлопцем або чоловіком, який скаже, ніби вона гарненька, незалежно від того, чи буде щось у нього в голові і чи він їй подобатиметься. Ти питаєш у мене поради? Тримай її біля себе вдома, аж поки вона виросте!
Джіммі саме виліз із басейну і стріпував із себе краплі та витрушував воду з вух.
— У нього ні про що не запитуй. Це тобі ще одна порада.
— Колись настане час, Елінор, і я запитаю в тебе, що мені робити з собою.
— Залишайся таким, який ти. є.— Вона підвелася й поцілувала батька в щоку. — Я не переживу, якщо ти станеш іншим.
Стренд сидів на терасі сам-один. Елінор пішла нагору переодягтися до ленчу, а Джіммі тинявся понад берегом. Аллен був радий, що Леслі не спускалася вниз. Вона відразу відчула б, що він чимось стривожений, усе в нього випитала б, і такий щасливий для неї ранок виявився б зіпсованим. Мучитися проблемами життя в двадцятому столітті — для цього досить буде й одного члена родини.
Алленові спало на думку піднятися нагору, надягти плавки й скупатись. У цей час біля басейну нікого не було, отож ніхто не побачить його тонких ніг — а він був худий, як і Джіммі. Коли Аллен уже зібрався встати, з дому вийшов містер Кетлі.
— Містере Стренд,—сказав він,— по міс Елінор приїхав якийсь джентльмен.
— Скажіть йому, будь ласка, щоб зайшов сюди,— попросив Аллен.
На терасу ступив молодик, і Аллен підвівся, щоб привітатись.
— Я батько Елінор,— сказав він, і вони подали один одному руку.— Вона за хвилину вийде. Одягається.
Молодик кивнув головою.
— Мене звати Джузеппе Джанеллі,— відрекомендувався він і, сміючись, додав: — Звучить так мелодійно, аж мені ніяково! Друзі називають мене просто Джо.
На думку Стренда, він мав років двадцять вісім-двадцять дев'ять. Голос низький, спокійний, обличчя напрочуд гарне — великі, наче покраплені золотом, зелені очі, смаглява шкіра і густі чорні кучері. На зріст майже такий, як і Стренд. Джанеллі був у сандалях, у білих штанях і блакитній футболці, що лишала відкритими мускулясті засмаглі руки, щільно облягала широкі плечі й вільно спадала до пояса. Аллен був радий, що його не застукали в плавках.
— Гарненький тут у них куточок,— промовив Джанеллі, роззираючись довкола.— Хтось мав мудрих предків!
— Мій син учора ввечері сказав: "Оце-то архітектурка!"
Джанеллі засміявся. Це був спокійний, приємний сміх, що пасував
до його лагідного голосу й не зовсім чіткої вимови.