— Міс адвокат,— рішуче сказала Леслі,— якщо ви хвилину помовчите, може, ми це й обговоримо.
— Тут, нема чого обговорювати! — огризнулася Керолайн.
Леслі лагідно взяла її за руку.
— Гаразд,— мовила Керолайн, покірливо склавши руки й відхилившись на спинку стільця.— Мій рот на замку.
— Ти певна, що він мав на увазі нас усіх? — запитала Леслі.— Джіммі з Елінор теж?
— А то ж як! — відказала Керолайн.
— Він назвав кожного?—спитав Аллен.
— Ну, не те щоб кожного окремо,— призналася Керолайн,— але він мав на увазі всіх.
— Аллене,— сказала Леслі,— у тебе такий вигляд, що тобі не завадило б трохи подихати морським повітрям.
— Нарешті! — переможно вигукнула Керолайн.— Нарешті ми доходимо до суті.
— Уроки я, гадаю, могла б відкласти десь на потім,— замислено промовила Леслі.— Але я маю ще побалакати з Елінор та Джіммі, може, в них зовсім інші плани...
— Якщо вони мені все зірвуть через свої егоїстичні інтереси, — заявила Керолайн,— то я довіку не озовуся ні до нього, ні до неї.
— Не будь малою дитиною,— кинула Леслі.— Я ж тобі сказала: ми все обговоримо.
Задзвонив телефон, і Аллен підвівся з-за столу.
— Я підійду. Це, мабуть, він, той самотній юрист.
Дзвонив справді Хейзен.
— Сподіваюсь, я не перебив вам вечері?— вибачився він
— Ні, — заспокоїв його Стренд.— Ми вже повечеряли.
— Як вам сподобався Берліоз?
— Надзвичайно! — відповів Стренд.— Ще раз вам дякую.
— Нема за що. Коли вам захочеться піти ще, дайте знати. Мені присилають квитки на все підряд, і дуже часто буває так, що саме ввечері я не можу вибратись.
— Керолайн розповіла мені, що ви проводжали її додому,— сказав Стренд, водночас міркуючи: "Як це людині присилають квитки на все підряд?" — Це було дуже люб'язно з вашого боку.
— Вона чудова дівчина,— мовив Хейзен.— І дуже здібна, вже не кажучи про все інше. Керолайн розповіла вам про нашу приємну розмову?
— Розповіла,— відповів Стренд. йому раптом уявилось, як би Хейзен переказував свої розмови з сином, що відбулися до того дня, коли довелося виламати двері в хлопцевій кімнаті.
— Я мав сьогодні коротку розмову з тим хлопцем, про якого вам розповідав,— з Ромеро,— повідомив Стренд.—Це була розмова не з приємних.
— Що ж він сказав?
— Що подумає.
— А якщо я поговорю з ним сам, це не допоможе? — спитав Хейзен.
— Навряд.
— Що ж, вам видніше. Керолайн сказала вам про поїздку у вихідні на Айленд?
— Казала,— відповів Стренд.— Цілу вечерю вмовляла нас із матір'ю.
— Сподіваюся, ви поїдете? — зацікавлено спитав Хейзен.
Шістнадцять спалень, і самому тинятися з однієї до іншої, та
ще й басейн, у якому підігрівається вода...
— Ми саме міркуємо про те, чи зможемо,— відповів Стренд.
— Вашу старшу дочку й сина я, звісно, також запрошую.
— Керолайн про це казала. Тільки я не знаю, які в них плани. Можна подзвонити вам у середу або в четвер?
— Будь-коли,— не задумуючись, сказав Хейзен.— У вас є напохваті олівець? Я скажу вам номер свого службового телефону.
— Є,— відповів Стренд і записав номер, якого продиктував йому Хейзен.— До речі, Керолайн каже, що у вас і досі не дуже здоровий вигляд.
— Пусте,— кинув Хейзен.— Якщо не дивитися на себе в дзеркало й не зважати на немовлят у колясках, які, побачивши мене, заходжуються криком, то я взагалі забуваю про те, що сталося!
— Керолайн згадувала також про поліцію...— сказав Аллен, стишивши голос, щоб не почули в кухні.
— Атож. Пуста формальність, я так гадаю. Але один мій колега з муніципальної кримінальної комісії каже, нібито найважче в цій справі — дати лад статистиці. Я зробив це скоріш на догоду йому, ніж задля чогось іншого. І я... я сподіваюся, ви не проти?..
— Та ні,— сказав Аллен і відразу збагнув, що відповів так проти власної волі.
— Гаразд, тоді сподіваюся, що на вихідні побачимось,— промовив Хейзен.— Я чекатиму вашого дзвінка.
Вони попрощалися. Аллен поклав трубку й вернувся до кухні.
— Ну що? — схвильовано запитала Керолайн.
— Нелегко, мабуть, заповнити стільки спалень,— сказав Аллен, сідаючи.
— Ти мені не відповів! — розсердилася Керолайн.
— Я сказав, що повідомлю його до кінця тижня,— мовив Аллен.— А зараз дай мені доїсти десерт!
Розділ пятий
Не думай про них — не думай про тих, що падають.
У п'ятницю пополудні по них заїхав у довгому "мерседесі" з відкидними сидіннями Конрой. Містер Хейзен переказав через секретаря свої вибачення: його, мовляв, несподівано затримали в конторі, і він приїде пізніше. Аллен сів біля Конроя. Леслі, Елінор, Керолайн та Джіммі — позаду. Аллен трохи здивувався, коли Елінор виявила бажан
ня поїхати з ними. їй подобались околиці Хемптона, а надто, як вона сказала, наприкінці весни; у неї там, мовляв, багато друзів, і вона хотіла б з ними побачитись. "Це ще одне, чого я не знав про Елінор,— подумав Стренд, поклавши трубку.— Вона буває в околицях Хемптона і має там друзів". Цікаво, які ж іще новини приберегла для нього старша дочка і що розкажуть йому Леслі, Джіммі та Керолайн, які оце жваво базікають на задньому сидінні, коли їм трапиться зручна нагода?
— До речі,— озвався Конрой,— у гаражі там стоїть фургончик. Ви можете ним скористатися, якщо захочете оглянути околиці.
— Я не вмію водити,— відповів Стренд.— Дружина теж. А ось у Елінор є посвідчення.
Останні два роки в коледжі Елінор мала старенького "форда", Аллен обернувся до неї і мовив:
— Елінор, ти чула, що сказав містер Конрой? Там є фургончик, і ти зможеш ним скористатися!
— А мені теж можна? — спитав Джіммі.
— Звісно,— кинув Конрой.
— А я й не знав, Джіммі, що ти маєш посвідчення,— здивувався Аллен.
— Якось один товариш позичив мені на кілька вечорів свою машину,— пояснив Джіммі.— Я трохи покатався на ній та й склав іспит.
Аллен похитав головою. В родині ще одна новина, а йому ніхто про це й не сказав.
Конрой спитав, чи не хочуть вони послухати музику,— він, мовляв, увімкне приймач,— та Леслі рішуче заперечила,
— Ми ніколи не можемо дійти згоди, що слухати,— мовила вона.— Я не хочу, щоб через мене в дорозі зіпсувався настрій у Джіммі, Керолайн та Елінор або через них —у мене.
Алленові поїздка подобалась. Вечір був духмяний, сонце ще не зайшло. Конрой вів машину добре. Коли вони вибралися за Куїнс, транспорту на дорозі стало менше, і великий "мерседес" швидко долав милі між рядами дерев Парк-вей. Аллен був навіть радий, що Хейзен затримався в конторі. Якби він був тепер з ними, довелося б розмовляти, а Алленові хотілось їхати мовчки. Конрой не озивався, а дослухатися до пустих балачок на задньому сидінні Алленові було не конче, його тішило те, що вся сім'я вирішила в ці вихідні розважитись, і він з нетерпінням чекав, коли побачить дачну оселю Хейзена. З того, як чоловік живе, можна багато чого сказати про нього самого. В уяві Стренда юрист належав до зовсім невідомої йому породи людей і цікавив його дедалі більше. , Сам Аллен був чоловік обачний, і тому він досі не склав собі певної думки про Хейзена. Вони познайомилися за незвичайних обставин, і своїми розпитуваннями — Аллен зрозумів це тільки тепер — Хейзенові вдалося довідатись про їхню родину досить багато, тоді як сам він розповів про свою тільки те, що його предки переїхали до Нью-Йорка в 1706 році й ніколи не жили в Огайо. Те, що Хейзен уперто мовчав про свою родину, далеко виходило за рамки звичайної стриманості. Досі в розмовах він обмежувався загальними відповідями, признавшись тільки, що він юрист і що ходить на симфонічні концерти. Із "Хто є хто" Аллен уже чимало знав про суспільне становище Хейзена, однак його приватне життя лишалося загадкою.