— Кілька останніх ночей я погано спав,— різко кинув Стренд.— Ото й усе.
Він знав одне: хай там що, а в лікарню він не ляже.
Доктор Філіпс дістав із саквояжа стетоскоп і прилад, який Стрендові був уже добре знайомий,— ним міряли кров'яний тиск.
— Ми не могли б сісти до столу? ~ спитав Філіпс таким тоном, яким зубний лікар запевняє пацієнта, що видалити зубний нерв — це зовсім не боляче.— І ще якби ви зняли халат...
Стренд кинув халат на стілець. На ньому були труси, і вій не почував себе так по-дурному, як почував би, якби довелося сидіти голим у власній вітальні.
— Ожирінням ви не страждаєте,— сухо мовив Філіпс, приклавши Алленові до грудей холодний стетоскоп. Команди були йому теж знайомі: "Покашляйте!.. Не дихайте!.. Дихайте .глибоко!.. Видихайте поволі!.." Крім цих коротких команд, Філіпс нічого не казав. Послухавши груди, він перейшов до спини. Тоді обгорнув руку пацієнта гумовою стрічкою тонометра, покачав грушу й почав випускати повітря, уважно стежачи за ртутним стовпчиком. Потім повторив те саме ще раз. "Твоє життя залежить від гумової груші,—подумав Стренд, дивлячись на стурбоване обличчя лікаря.— Або від тоненького ртутного стовпчика, такого рухливого й ненадійного..."
Закінчивши, Філіпс довго мовчав — аж поки сховав тонометр до саквояжа. Тремтячи, Стренд знову накинув халат.
— Містере Стренд,— сказав Філіпс,— боюся, містер Бебкок непоганий діагностик. Дихання у вас поверхове, а в легенях якісь підозрілі звуки. Серце бється неритмічно, одначе це ще не найгірше. У вас дуже високий кровяний тиск. Ви не пам'ятаєте, який він був, коли вас виписували з лікарні?
— Напевне не памятаю. Лікар казав, що підвищений, але в межах норми.
— Боюся, тепер він уже вийшов за межі норми. Ви що-небудь приймаєте, щоб його збити?
— Ні.
Філіпс кивнув головою.
— Приходьте завтра вранці до мене в ізолятор, я дам вам таблетки. Вони допоможуть. Однієї на день буде досить.— Він сунув руку в саквояж і дістав пляшечку.— Це — щоб ви краще спали. Не бійтеся, не наркотик.
— У своєму віці я вже не боюся приохотитись до наркотиків,— відповів Стренд.
— Наркоманія вражає не тільки підлітків, містере Стренд,— холодно сказав Філіпс.— У ваших легенях уже є рідина...
— Дивно, що я досі живий, еге ж? — мовив Стренд, удаючи, ніби здивований виявленими в своєму непокірному організмі порушеннями.
— Прогулянки вам не завадять. Навіть більше — я їх рекомендую. Але варто зачекати, поки потепліє. Я пропишу вам також сечогінне. Я не хочу вас лякати. Стан у вас значно кращий проти того, що, як розповідав мені містер Бебкок, був. Я маю на увазі ваш серцевий напад. Але емоції, стрес, про який я згадував, у таких випадках грають велику роль. Якщо можете, сприймайте все простіше, дуже вам раджу.
— Що ж мені робити, коли я бачу, як учень із мого корпусу доганяє з ножем у руках іншого учня? Сісти і грати на флейті?!
— Я розумію вас,— відповів Філіпс на спалах злості в голосі Стренда ще спокійнішим, ще лагіднішим, ніж досі, тоном.— Я знаю: бувають випадки, коли те, що радить лікар, видається безглуздям. У мене самого здоров'я не дуже міцне, і я даю собі поради, що їх і не думаю виконувати. І все ж таки, якщо зможете, не беріть своїх турбот так близько до серця.
— І як ви себе почуваєте, коли не берете своїх турбот близько до серця?
Філіпс сумно всміхнувся:
— Жахливо!
Від Бебкока Стренд знав, що Філіпс удівець, його дружина загинула п'ять років тому в автомобільній катастрофі. Філіпс мав у Нью-Йорку дуже солідну практику й був професором Корнелського медичного центру. Коли не стало дружини, він покинув усе — практику, лікарню, кабінет, друзів, решту сім'ї — і цілий рік жив у хатині в лісах штату Мен. Приїхавши до Данберрі, він відверто признався Бебкокові, що шукає невелику, неважку практику, яка не вимагала б від нього особливої відповідальності, і в такому місці, де ні друзі, ні знайомі не нагадували б йому про ті щасливі дні, коли ще була жива дружина. І хоч Філіпс і не брав своїх турбот близько до серця, жилося йому, як він сам признався, жахливо.
"Пошкодження суглобів і хлопчачі прищі — оце й усе, чим я хочу цікавитись решту свого життя",—сказав він Бебкокові.
Згадка про це розвіяла в Аллена роздратування, викликане приходом чоловіка, якого він не просив оглядати себе й лізти у справи, які, зрештою, його не стосувалися. Адже він, Стренд, не дитина, і в нього є свої лікарі, до яких він може звернутися в разі потреби. Він спробував уявити собі, що б відповів Хейзен, якби лікар по телефону порадив йому не брати близько до серця вашінгтонські та фебеерівські справи.
— Зі слів Бебкока я зрозумів,— провадив лікар,— що ви найсумлінніший учитель у школі. А це означає, що ви перепрацьовуєте і багато хвилюєтесь. З вашого дозволу, я дам вам одну пораду: не будьте такі сумлінні. Хай собі все йде так, як воно йде. І не ганяйтеся за учнями, що бігають з ножами.— Він усміхнувся.— І частіше відпочивайте. Розумово навіть більше, ніж фізично. І ще одне запитання. Ви багато п'єте?
— Можна сказати, ні.
— Пийте зрідка віскі. Від нього все виглядає в рожевішому світлі. До того ж воно розширює судини.— Філіпс надяг пальто. Біля дверей вій обернувся й запитав: — Як ви гадаєте, що буде з Ромеро?
Стренд на мить замислився.
— Роллінз каже, що коли хлопець потрапить до в'язниці, то потім він опиниться на вулиці і в кишені у нього буде вже не ніж, а пістолет та порошок. Гадаю, під порошком він мав на увазі героїн чи кокаїн, Я відчуваю, що кінчиться або саме цим, або Ромеро учинить десь революцію.
Лікар стримано кивнув головою.
— На цьому ринку годі й сподіватися милосердя,— сказав він.— Гендлярі — ось ми хто такі, хіба ні? Гаразд, на добраніч. Спокійного вам сну!
"Пошкодження суглобів і хлопчачі прищі,— повторив подумки Стренд, коли за лікарем зачинилися двері.— До Ромеро це навряд чи стосується".
Він пішов до ванної і поставив на полицю пляшечку з ліками, яку дав йому Філіпс. "Спокій на одну ніч,— подумав він.— Порятунок у забутті. Все, чим цивілізація замінила собі релігію та мрії".
Він пустив гарячу воду і з приємністю глибоко вдихнув пару. Та знову задзвонив телефон. Стренд роздратовано закрутив воду й повернувся до вітальні.