Марія Івановна. А як же не краща, коли по скінченню дали золоту мендаль!
Пузир. Петрушка!
Входе хлопець. Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.
Х.юпець бере у Феногена покупку і пальто та п несе у хату.
Соня. Спасибі, тату! (Цілує його.)
Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген. Все благополучно.
Пузир. Слава богу!
Соня. Ні, тату, не все благополучно!
Пузир. А що ж тут сталось?
Соня (подає йому хліб). Гляньте!
Пузир(розглядає). Хліб!
Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!
Пузир. Скрізь у хазяйнів, по всіх ікономіях, дочко, однаковий — отакий, як бачиш!
Соня. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!
Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, біліщим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смашний, і не тревний. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательнии, як кажуть лікарі!
Соня. Та це не хліб, тату, це кірпич!
Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба? (Хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе.)
Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!
Пузир. Треба розмочить!
Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!
Пузир. Ну, годі, годі! Заспокойся. Я звелю, щоб харчі були кращі. Іди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдіть удвох...
Соня і Марія Івановна пішли в палісадник і зникли в саду.
ЯВА VI
Пузир і Феноген.
Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже діждалися свого інспектора... Біда!
Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тілько з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не ви-держе, повтікає, а жалування зостанеться в кишені... Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять! Перекажи зараз Ліхтаренкові, щоб такий хліб давав тоді, як доробимось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили мені дитину!..
Феноген. Ага! А я казав: Соня — це вам не Катя! Та мовчала до смерті, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!
Пузир. У мене вдалась!
Феноген. Ні, не те... гімназія, золота мендаль... От і вийшов інспектор!
Пузир. Ну, нічого бурчать! Роби, що велю!
Феноген. З такою нічого не зробиш. Не піде вона за Чобота, а піде за кого схоче.
Пузир. Не твоє діло!
Феноген (ідучи). Гімназія, золота мендаль — от і діждались, нажили інспектора!
ЯВА VII
Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись:
постарів, полохливий став. От приняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилі двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злосні! Не такий же й Петро, щоб ускочить, — це ідол в комерції, а тривожусь... Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать ііе хотів людського поговору, а тепер такий пустяк — тривожить! Знову, дочка тілько сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись, що люде скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна инакше (помацав орден): кавалер! (Пішов.)
ЯВА VІІІ
В палісаднику показуються Марія Івановна і Соня. Соня з лійкою.
Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квітки, полоть грядочки, а ви йдіть — одпочиньте.
Марія Івановна. Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьорніща стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда! Піду ж я справді, поки до обіда — дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.
ЯВА IX
Соня (сама). Боже, як важко було на душі! А от тілько перший ступінь зробила — і легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слідкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрізь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать — як воно робиться... Таке велике хазяйство і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого,не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго... Ой боже мій! Це ж Іван Миколайович!
ЯВА Х Соня і Калинович.
Соня. Іван Миколайович! От спасибі! Яким вітром? Калинович. Південним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!
372
Соня. Спасибі! Сьогодня табель, здається?
Калинович. І празник для мого серця! Як же поживаєте, сільська обивателько?
Сідають на ослін.
Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить... І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно! Тепер радість моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мій дорогий учителю, і можу з вами поділитись своєю радістю.
Калинович. І я радію, що бачу вас в такім яснім настрою. Ну, а після цеї передмови розкажіть, яке ви найшли тут діло?
Соня. Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі вражіння, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тілько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть!