Я певен, що буду на полюсі, і тому найближчим часом виїжджаю до вас у Москву.
Оротук".
— Впевнений хлопчисько, — крекнув Крига. — Ну, який він стрілець, ми ще побачимо. Триногих вовків, правда, не стріляють, а палками б" ють, бо коли в нього зосталось три ноги, то він уже здихає.
— Ну, що ж, проїздиться хлопець, — сказав штурман і взявся за другий лист.
Пробігши очима кілька рядків, він звернувся до зоолога:
— Тут про вас згадується, — і прочитав листа.
"Любий штурмане Бойчук!
Ви їдете на полюс. Як я заздрю Вам! Можу стати у пригоді як моторист. Мене знає зоолог Офіура. Разом із ним минулого року ми впіймали блакитного кита. Той кит живе й досі в своєму озері. Я разом з товаришами доглядаю його. Коли я довідався, що Ви збираєтесь зимувати на полюсі, то вирішив будь-що попасти теж туди. Кита тут доглядатимуть Анкауге, Тайо, Рінтетегін та Тваль. Найближчим часом я виїжджаю до Вас. Перекажіть привіт Офiурі.
Темар".
— І цей їде? — аж скрикнув Крига.
— Я знаю цього хлопця, — сказав Офіура. — Йому років чотирнадцять. Це чудесний хлопчисько. Чукча. Коли б не він, ми ніколи не впіймали б того кита живим. Це, мабуть, вийшло б непогано.
— Та що ви! — рішуче заперечив Бойчук. — Не можна дітей в таку експедицію брати.
Прочитали третій лист.
"Привіт Вам, Андрію Бойчук!
Я певен, що це Ви той самий матрос Бойчук, що два роки тому плавав на шхуні "Лахтак". Пригадуєте той шалений шторм, коли загинув тралер "Рожева чайка"? Тієї ночі був вітер у 12 балів. Він мчав із швидкістю 150 кілометрів на годину. Величезні хвилі заливали шхуну. Шхуна обмерзла кригою, і під вагою тієї криги шхуна занурювалась у море. Ви взялись оббивати кригу. За Вашим прикладом пішли інші і так врятували шхуну.
Про все це я знаю, бо ту ніч слухав, як по радіо перегукувались пароплави та берегові станції. Я радист. Хоч мені лише ось має стукнути 14 років, проте як радист я зможу працювати на радіостанції "Північний полюс". Сподіваюсь, що Ви візьмете мене з собою. Найближчим часом виїжджаю до Вас.
Привіт мисливцеві Кризі! Про нього я теж чув по радіо.
Володимир Велетень".
— Ввічливий хлопчисько! — зауважив Крига. Йому сподобалось, що той передав йому привіт.
Штурман Бойчук був вражений тим, що Володя написав про "Лахтак". Тож справді він працював там матросом і пригадує той шторм. Але взяти такого малого хлопця він не наважився.
Троє товаришів порадились і відповіли на всі три листи телеграмами одного змісту:
"На жаль, більше як трьох людей експедиція на полюс не може взяти. Тому виїжджати не треба.
Бойчук".
Ці телеграми негайно було одіслано в Якутію — Оротукові, на Чукотську землю — Темарові і на Україну — Володі Велетню.
НЕВДАЧА МОЛОДИХ МАНДРІВНИКІВ
Ранком першого серпня дирижабль "Третя п'ятирічка" був готовий до вильоту в Арктику. Величезна біла сигара, надута воднем, здіймалась над аеродромом. Вона була готова плигнути високо вгору, і тільки багато міцних мотузків утримують її над землею.
Мисливець Крига з'явився першим на старт. До нього підійшов капітан дирижабля, привітався і спитав:
— Що це за нові вантажі ми сьогодні одержали?
— Які саме?
— Величезний ящик… Не ящик, а скриня… з написом "Радіоапаратура станції "Північний полюс"… Та другий ящик у довжелезному мішку з написом "Спецпризначення — Північний полюс".
Крига, не знаючи, в чім справа, мотнув головою і впевнено сказав:
— Хай буде… То треба. Штурман Бойчук знає про все.
День обіцяв бути ясним, сонячним. Незабаром почали збиратись від'їжджаючі в далеку подорож і ті, хто їх проводив.
За півгодини до відльоту автомобіль привіз штурмана Бойчука і зоолога Офіуру.
Штурман одразу пройшов до капітана дирижабля. Зоолог залишився в натовпі проводжаючих i привітався з кількома знайомими.
Вітаючись з одним із своїх друзів, він помітив двох хлопчиків, що протиснулись наперед до гондоли і тепер зиркали то один на одного, то на дирижабль. Обличчя одного з хлопців здалось Офіурі знайомим.
Офіура підійшов до них ближче. Той, чиє обличчя видалось йому знайомим, на думку зоолога, був чукча. Офіура пригадав Темара. Але це не був Темар.
"Хто це такий?" — напружував він пам'ять, пригадуючи, де міг бачити цього хлопця.
Хлопці не помічали, що за ними стежать. Вони, очевидно, були незнайомі і щойно обмінялись першими словами. Той, якого зоолог вважав за знайомого, говорив ламаною російською мовою.
"Це чукча", — майнула впевнена думка в Офіури, коли він почув його вимову. Після цього враз пригадав, де бачив цього хлопця. Це ж був Анкауге, друг Темара. Вони разом два роки тому ловили блакитного кита.
— Анкауге! — звернувся до хлопця Офіура.
Хлопець звів очі на зоолога. Він, безперечно, пізнав Офіуру. Але у виразі обличчя була якась розгубленість.
— Здрастуйте! — промовив він.
— Як ти сюди попав? Де Темар? — питав Офіура.
— Приїхав подивитись… Темар… Не знаю де.
Офіурі здавалося, що Анкауге чогось зніяковів. Але він не встиг розбалакатись, бо саме в цей момент з наказу штурмана Бойчука з гондоли винесли великий ящик. Це був той самий яшик, який одержали ранком, із написом "Радіоапаратура станції "Північний полюс".
— Що це за скриня, не знаю! — чувся голос Бойчука.
— Отже, викинути її? — спитав капітан.
— Одкрийте, подивимось, може, справді щось потрібне. Один з повітроплавців ударом важкого молота збив покришку тієї скрині. Коли він зазирнув усередину, то впустив молоток на землю і, розвівши руками, очманіло озирнув усіх навколо.
— Що там? Що там? — почулись запитання.
Але відповідати не довелось, бо з скрині показалась голова маленького хлопчика.
Хлопчик, що стояв біля Анкауге, побачивши ту голову, прохопився лише одним словом:
— Володька!
Так, це виліз справді Володя Велетень, а хлопець, що стояв поруч Анкауге, був приятель Володин, Василько. Того ранку вони прибули до Москви, привізши скриню. На вокзалі Володя вліз у скриню, а Василько найняв автомобіль і одправив скриню на дирижабль.
— Ай-я-я! — помотав головою Крига.
— От так радіоапаратура! — посміхнувся штурман. — Гучномовець!
Володька виліз із скрині, весь червоний од сорому, але, почувши зауваження штурмана, гаряче запротестував:
— Вибачте, я сам радист.