– Гляди мені, Семе! Я ж знаю, чого ти на неї таким чортом дихаєш.
– Та певно ж пан знає, що вона не послухалась панського слова й не схотіла мене за чоловіка, як пан сказав.
– Я б вибив з неї цей дур,– мовив Легрі, спльовуючи,– та от пора тепер гаряча і, мабуть, не варто позбуватися робочих рук. Вона кощава, а кощаві бабиська вперті, як чорти, їх треба бити смертельним боєм, щоб вони скорилися.
– Ет, ця Люсі така бісова ледацюга, вона однаково нічого не робить, тільки ходить та стогне. А працює за неї Том.
– Он як? Ну що ж, тоді нехай він сам її і відшмагає. ! йому користь буде, і мені,– адже він не вибиватиме з неї душу так, як ви, бісове поріддя!
– Го го! Га га га! – заіржали обидва негідники.
В тому моторошному реготі й справді було щось бісівське, що цілком підтверджувало визначення Легрі.
– Але ж, пане, Том і міс Кассі змовилися між собою і напхали їй кіш. То, певне, вага буде справна.
Я сам важитиму! – значливо сказав Легрі. Обидва наглядачі знову зайшлися своїм бісівським реготом.
– Отже,– мовив Легрі,– міс Кассі свою роботу зробила?
– Вона працювала, мов сатана з усіма чортами!
– Скидається на те, що в ній і справді сидить сатана!– сказав Легрі і, брутально вилаявшись, пішов до вагарні.
Стомлені й понурі, невільники мляво заходили до комори і з острахом ставили свої коші на вагу.
Поруч з вагою була грифельна дошка з іменами, і Легрі позначав на ній, хто скільки зібрав за день.
Томів кіш заважив належне, і тепер він занепокоєно дивився, чи поведеться жінці, якій він допомагав.
Хитаючись а утоми, вона виступила наперед і поставила свій кіш. Він заважив скільки треба, і Легрі добре Це бачив, але, вдавши розлюченого, закричав:
– Ах ти ж, ледаче бидло! Знову не вистачає! Ану стань отут, це тобі так не минеться!
Жінка застогнала з розпачу й знеможено повалилася на лаву.
Тепер до ваги підійшла жінка, яку звали міс Кассі, і з гордовитим, недбалим виглядом поставила свій кіш. Легрі глузливо, хоча й трохи запобігливо, зазирнув їй в лице.
Жінка пильно подивилася на нього своїми чорними очима, губи її ледь помітно заворушились, і вона сказала щось по французькому. Ніхто не знав, що вона сказала, проте Легрі аж посатанів на виду й навіть підняв був руку, наче хотів її вдарити. Жінка окинула його гнівним, презирливим поглядом, повернулась і пішла геть.
– А тепер,– мовив Легрі,– іди но сюди, Томе. Пам'ятаєш, я вже казав колись, що купив тебе не для чорної роботи. Я хочу тебе підвищити й поставити за доглядача. Отож сьогодні й почнеш наламувати руку в цьому ділі. Ану бери оцю негідницю та провчи її як слід. Ти ж не раз уже бачив, як це робиться.
– Нехай пан мені дарує,– сказав Том,– тільки ~я дуже прошу не ставити мене до такого діла. Я до нього незвичний, ніколи цього не робив і не здатен робити, аж ніяк не здатен.
– Не робив – то навчишся! А ні – то я швидко вкорочу тобі віку! – гримнув Легрі і, схопивши канчука з волової шкіри, щосили оперіщив Тома по обличчю.
За першим ударом без упину посипалися ще і ще.
– Отак! – мовив Легрі, спинившись, щоб звести дух. Може, ти й тепер скажеш, що не здатен цього робити?
– Так, пане,– відказав Том, утираючи кров, що збігала в нього по обличчю.– Я ладен працювати день і ніч, аж до скону, але такої кривди чинити не можу. Ні, пане, я ніколи цього не робитиму, ніколи!
Том завжди говорив тихо й лагідно, тримався шанобливо, і Легрі вважав його за легкодуха, якого неважко буде скорити. Та коли Том проказав останні слова, всі, хто був при цьому, вражено завмерли.
– О боже! – сплеснувши руками, вигукнула нещасна жінка.
Всі мимоволі перезирнулись і затамували віддих, ніби передчуваючи, страшну грозу.
Легрі на якусь мить аж остовпів, та потім люто загорлав:
– Що?! Ах ти ж мерзенне чорне бидло! Ти смієш казати мені, що я велю чинити кривду! Де ж би то вам, нікчемній худобі, розумувати про такі речі! Ось я покладу цьому край! Та за кого ти себе маєш, пане Томе? Мабуть, за велику персону, йоли вже берешся навчати свого хазяїна, де правда, а де кривда! То ти кажеш, що відбатожити цю негідницю буде кривда?
– По моєму, кривда, пане,– відповів Том.– Бідолашна жінка квола й недужа. Це буде жорстоко, несправедливо, і я ніколи такого не вчиню. Краще вбийте мене, пане, коли ваша воля, але щоб я підняв на когось тут руку –ні, нізащо! Я краще помру!
Том говорив тихо, але в голосі його вчувалася непохитна рішучість. Легрі аж трусився з люті, його зеленкуваті очі палали ненавистю і, здавалося, навіть чуприна загрозливо настовбурчилась. Та, подібно до хижого звіра, що бавиться зі своєю жертвою, перше ніж її розірвати, він погамував свою нетерплячку і глумливо заговорив:
– Ач який превелебний собака завітав нарешті до нас, грішних! Ну чисто тобі святий, та ще й панського роду! З'явився, бач, навертати нас, грішників, на праву путь! О, він, певне, велика цяця! Гей ти, святенник дурисвіте, а ти ніколи не читав у тій своїй біблії, що слуга повинен коритися своєму панові? А хіба не я твій пан? Хіба не я виклав тисячу двісті доларів готівкою за все, чим напхана твоя клята чорна" шкура? Хіба не мені тепер належать і тіло твоє, і душа? – І він люто стусонув Тома своїм важким чоботом.– Ану кажи!
Перемагаючи нестерпний біль, Том випростався і, звівши догори залите кров'ю та слізьми лице, вигукнув:
– Ні, ні, ні! Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити! І хоч би що ви робили, вам не заподіяти мені зла!
– Он як? – глузливо скривився Легрі.– А ось ми побачимо! Гей, Сембо, Квімбо! Ану відчухрайте цього собаку так, щоб він мені місяць рачки повзав!
Два здоровенних негри, що з лиховісною радістю накинулись на Тома, були справжнім уособленням темної сили. Нещасна мулатка злякано зойкнула; всі, немов у єдиному пориванні, схопилися на ноги. А ті двоє грубо потягли Тома геть, хоч він і не чинив ніякого опору.
Розділ XXXIV
ІСТОРІЯ КВАРТЕРОНКИ
Настала ніч. Стогнучи й спливаючи кров'ю, Том лежав у старій занедбаній коморі серед поламаного реманенту, куп негодящої бавовни та іншого мотлоху.
Ніч була вогка й душна, і в густому повітрі роїлися хмари москітів, ще дужче роз'ятрюючи Томові рани, а пекуча жага, що була чи не найстрашнішою мукою, довершувала його нестерпні страждання.