– Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? – мовив він, подаючи їй лист.
– Молодець,– усміхнулася міс Офелія,– Але ж його треба засвідчити?
– Ой клопіт! Та треба ж... Марі,– сказав він, відчиняючи двері до покою дружини,– сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.
– Що це? – спитала Марі, перебігаючи очима папір.– Ну й дивина! Я думала, сестриця надто доброчесна, щоб заходити в такі брудні справи,– додала вона, недбало підписавши листа.– Та коли вже їй цього забаглося, то будь ласка.
– Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею,–сказав Сен Клер, віддаючи лист міс Офелії.
– Не більше, ніж дотепер,– заперечила міс Офелія.– Але принаймні я можу її захистити.
– Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом,– докинув Сен Клер.
Він повернувся до вітальні й сів читати газету.
Міс Офелія, що рідко залишалася в товаристві Марі довше, ніж було необхідно, вийшла за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчий лист.
– Огюстене,– раптом промовила вона, сидячи з плетивом у руках,– чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?
– Ні,– відказав Сен Клер, не підводячи очей від газети.
– Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися, великою жорстокістю.
Сен Клер і сам часто про це думав, але безтурботно сказав:
– Та оце збираюся якось зробити запис.
– Коли? – спитала міс Офелія.
– Ну, десь цими днями.
– А що, як ви помрете раніш?
– Та що це з вами, сестрице? – запитав Сен Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію.– Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?
– І в полудень життя на нас чатує смерть,– нагадала йому міс Офелія.
Сен Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. "С м е р т ь!" – машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на бильця, задивився на блискітливий струмінь фонтана, тоді невиразно, нате крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив те таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне й невблаганне: "СМЕРТЬ!.."
"Як дивно,– подумав він,– що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе – запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань,– а завтра її немає і більш ніколи вже не буде!"
Сен Клер випростався й почав замислено походжати по веранді Заглибившись у свої думи, він, здавалося, забув про все навколо, і Томові довелося двічі нагадувати, що був дзвінок до чаю, перш ніж господар звернув на нього увагу.
За столом Сен Клер був такий самий замислений і неуважний. Після чаю він, Марі й міс Офелія, майже не озиваючись одне до одного, перейшли до вітальні.
Марі вмостилася в кріслі і, сховавшись від москітів під шовковою запоною, незабаром міцно заснула. Міс Офелія мовчки орудувала спицями. Сен Клер сів до піаніно й тихо заграв якусь сумну мелодію. Здавалося, він виливає музикою свої заповітні думи. Трохи згодом він висуну" одну з шухляд, дістав звідти старий нотний ЗОШИТ і почав гортати пожовклі від часу сторінки.
– Ось подивіться,– мовив він до міс Офелії,– це зошит моєї матінки, а отут її власноручне письмо. Вона переписала сюди уривки з Моцартового "Реквієму"'.
Міс Офелія встала й підійшла до нього.
– Вона часто співала це,– сказав Сен Клер.– Я натче й тепер чую її голос.
1 "Реквієм" – твір славнозвісного німецького композитора Вольфганга Амадея Моцарта (–), написаний у формі жалобної меси на латинські тексти.
Він узяв кілька врочистих акордів і заспівав величний латиський гімн.
Том, зачувши з веранди звуки музики, підійшов до самих дверей вітальні і став слухати. Слів він, звичайно, не розумів, але мелодія і манера співу глибоко вразили його, особливо в найзворушливіших місцях.
Сен Клер вкладав у кожне слово всю свою душу. Йому здавалося, що відкинулась темна заслона літ, що він знову чує материн голос і вторує йому. І спів, і музика бриніли живим почуттям, несхибно відтворюючи ті чарівні звуки, що за задумом Моцартового генія мали стати його посмертною піснею.
Закінчивши співати, Сен Клер якусь хвилю сидів, підперши голову руками, а тоді встав і заходив по кімнаті.
Міс Офелія мовчала. У вітальні запала тиша. Обличчя Сен Клера було сумне й замріяне.
– Не знаю, чому це я сьогодні весь час згадую матінку ,– мовив він.– Якесь таке дивне відчуття, наче вона тут, коло мене. І все думаю про ті слова, що вона завжди мені казала. Просто дивно, як живо іноді постає в пам'яті минуле!
Він ще якийсь час задумано походжав по кімнаті, потім сказав:
– Піду я, мабуть, пройдуся трохи та дізнаюся, що там нового у вечірніх газетах,– і, взявши капелюх, вийшов надвір.
Том провів його до воріт і спитав, чи не піти і йому з ним.
– Ні, друже,– відказав Сен Клер.– Я десь за годину повернуся.
Том пішов назад на веранду. Був гарний місячний вечір. Том сидів, дивлячись, як шугає догори й спадає вниз струмінь води у фонтані, і дослухався до його журкоту. Він думав про рідну домівку, про те, що скоро стане вільною людиною і зможе повернутися туди. Подумав, як ревно працюватиме, щоб викупити дружину й хлопчиків. Тоді з утіхою помацав м'язи на своїх темних руках – так, скоро вже вони належатимуть йому самому і, коли треба, зрушать гори, щоб визволити його сім'ю. Потім він подумав про свого благородного молодого господаря, а тоді й про чарівну маленьку Єву, і так заглибився в спогади про неї, що йому аж стало ввижатися, ніби він бачить у струмені фонтана її ясне личко й золотисті кучері. В тій задумі він і незчувся, як заснув, і йому привиділась Єва, що легким підтюпцем наближалася до нього – точнісінько так, як завжди,– з жасминовою гілочкою в кучерях з розпашілим личком Г радісно усміхненими очима; та коли він поглянув на неї, вона нібито знялась угору, личко її враз поблідло, очі дивно заяскріли, і, огорнувшись золотим сяєвом, вона зникла з очей... В цю мить від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.
Він побіг відчинити, і в двір важкою ходою зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи на знятій віконниці якусь людину, загорнуту в плащ. Світло лампи впало на обличчя людини, і Том раптом дико закричав від подиву й розпачу. Крик той розлігся луною по всіх галереях, а прибульці зі своєю ношею рушили до розчинених дверей вітальні, де міс Офелія і досі сиділа з плетінням.