спадали на високе чоло. В його жилах текла благородна кров – це видно було з того, як спалахнуло його обличчя й зблиснули очі, коли він гаряче намагався щось заперечити.
– Паничу Анрік...– почав він.
Анрік оперіщив його гарапником по обличчю, тоді, схопивши за руку, пригнув на коліна й бив, аж поки геть засапався.
– Ось тобі, нахабний собако! Тепер ти знатимеш, що треба мовчати, коли я щось тобі кажу? Забери коня назад і почисть як слід. Я тебе навчу, де твоє місце!
– Паничу,– обізвався Том,– мабуть, хлопець хотів сказати вам, що коник покачався по землі, коли він вів його із стайні, він же такий жвавий, от і забруднився по дорозі. А хлопець чистив його, я сам бачив.
– А ти придерж язика, тебе ніхто не питає! –відказав Анрік.
Повернувшись на підборах, він рушив до Єви, що стояла на веранді, вдягнена до верхової їзди.
– Люба сестричко, ти вже пробач, що тобі доводиться чекати через цього недоумка,–мовив він.– Посидьмо но отут на лавочці, доки він приведе коня.– Та що це з тобою, сестричко? Ти начебто смутна.
– Як ти можеш бути такий лихий і жорстокий до бідного Додо? – озвалася Єва.
– Лихий? Жорстокий? – із щирим подивом перепитав хлопчик.– Про що це ти, люба Єво?
– Я не хочу, щоб ти назирав мене "люба Єва", коли ти отаке робиш,– сказала Єва,
– Сестричко, ти ж не знаєш Додо" "Якщо його не бити, то нічого з ним не вдієш, бо брехня, з нього так і лізе. Ото єдина рада – зразу приструнити його, доки він ще рота не встиг розкрити. Так само й тато робить.
– Але ж дядечко Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.
– Ну, тоді цей старий негр просто якась дивовижа!– мовив Анрік.– Додо починає брехати тільки но розтулить рота.
– Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.
– Слухай, Єво, ти так уболіваєш за того Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.
– Та ти ж побив його ні за що!
– Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде. за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати стусанів йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли ти цього не любиш, я більше не битиму його при тобі.
Така обіцянка не дуже задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її почуття.
Невдовзі надійшов Додо з кіньми.
– От тепер, Додо, ти зробив усе добре,– сказав йому молодий господар уже прихильніше.– Ану йди потримай коника міс Єви, поки я посаджу її на сідло.
Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.
Анрік, що дуже пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.
Та Єва обернулась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила: /
– Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.
Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки в нього спалахнули, на очі навернулися сльози.
– Додо, сюди! – владно гукнув йому панич. Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.
– Ось тобі, Додо,– сказав Анрік.– Купиш собі цукерок.
І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Євою.
Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга – те, чого він потребував куди більше,– щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.
Брати Сен Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно,, як звичайно:
– Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?
– Анрік – справжнє бісеня, коли скипить,– недбало відказав Олфред.
– Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? – сухо запитав Огюстен.
– Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік – це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.
– До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: "Всі люди народжуються вільними й рівними" .
– Пхе! – мовив Олфред.– Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.
– От і я так думаю,– значливо докинув Сен Клер.
– Адже ми чудово знаємо,– сказав Олфред,– що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. ,Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів – просто казна що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.
– А ти спробуй довести це самій черні) – заперечив Огюстен.– Колись вона вже повернула на своє у Франції.
– Тим то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я,–відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.
– Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо,– сказав Огюстен.– Як от, приміром, у Сан Домінго2.
– Ет! – мовив Олфред.– У нас такого не буде, ми про це подбаємо. Треба тільки покласти край отим балачкам про освіту й виховання, що поширились останнім часом. Нижчим верствам освіта ні до чого.
– Пізно схаменулися,– відказав Огюстен.– Освіту вони однаково матимуть, але яку – ось у чім річ. Наш устрій виховує в них лише варварство та жорстокість. Ми зневажаємо всі людські почуття й робимо з них грубих звірів. І коли вони візьмуть гору, добра нам від них не буде.
1 Слова з "Декларації прав людини та громадянина", проголошеної французькою революцією року.
2 Йдеться про повстання чорних рабів, що спалахнуло року у французькій колонії Сан Домінго на острові Гаїті і призвело до повалення влади та проголошення незалежної республіки.
– Вони ніколи не візьмуть гору! – заперечив Олфред.
– Так так,– мовив Сен Клер,– наддайте пари, замкніть випускний клапан і сядьте на нього зверху. Побачимо, куди вас позакидає.
– Гаразд,– відказав Олфред,– побачимо. Поки казан міцний і машина робить справно, я не боюся сидіти й на клапані.
– Французькі дворяни міркували так само, та й теІ пер дехто в світі так міркує. Дивіться тільки, щоб одного дня ваші казани не повибухали івивсі не зустрілися десь у повітрі