– Топсі! – вигукувала міс Офелія, коли їй уривався всякий терпець.– Ну чому ти отаке витворяєш?
– Не знаю, пані... Мабуть, тому, що я погана!
– Просто не знаю, Топсі, що з тобою робити.
– Ой пані, та відшмагайте мене! От і та моя хазяйка завжди мене шмагала. А як не шмагати, то я й робити нічого не можу.
– Та не хочу я тебе шмагати, Топсі. Ти й так можеш добре все робити, тільки б забажала. Чому ж ти не бажаєш?
– Ой пані, я вже так звикла, щоб мене шмагали! Мабуть, воно мені корисне.
Часом міс Офелія вдавалася й до цього засобу. Топсі щоразу зчиняла страшенний крик – плакала, верещала, благала прощення,– а десь за півгодини, вмостившись, мов на сідалі, на бильцях веранди, оточена юрбою кухонної "молоді", зневажливо розповідала про недавню пригоду.
– Ну, міс Фелі й шмагає! Таким шмаганням і комара не приб'єш. Побачила б вона, як лупив з мене шкуру той хазяїн. От він у цьому ділі тямив!
Топсі дуже пишалася своїми гріхами та злочинствами і, очевидно, вважала їх за неабиякі чесноти.
– Гей ви, негри! – промовляла вона до своїх слухачів.– А знаєте, що всі ви грішники? Атож, геть усі як є! І білі люди теж грішники – так каже міс Фелі. Одначе негри, мабуть, гірші. Та ба, де вам братися до мене! Та моя хазяйка тільки те й робила, що лаяла мене. Мабуть, поганшої за мене нема в цілому світі!
За цими словами Топсі перекидалася через голову і, сяючи з утіхи, спиналася ще вище, видимо звеличена у власних очах"
По неділях міс Офелія з дуже поважним виглядом навчала Топсі молитов. Дівчинка мала дивовижну пам'ять і швидко заучувала їх, на превелике вдоволення своєї виховательки. .
– Невже ви гадаєте, що це дасть їй хоч якусь користь? – запитав Сен Клер,
– Аякже, дітям воно завжди на користь,– відказала міс Офелія.
– Навіть коли вони їх не тямлять? – не вгавав Сен Клер.
– До пори, звісно, не тямлять. А виростуть – і все зрозуміють.
– Щодо мене, то я й досі нічого не зрозумів,– сказав Сен Клер,– хоч як ретельно ви мені їх утовкмачували змалечку.
– Ну, ви були здібним учнем, Огюстене. Я тоді покладала на вас чималі надії,– мовила міс Офелія.
– А тепер уже не покладаєте? – спитав Сен Клер.
– Я б воліла, Огюстене, щоб ви були такий, як тоді, в дитинстві.
– Правду сказати, і я теж, сестрице,– мовив Сен Клер.– Ну що. ж, навчайте Топсі далі. Може, з неї щось і вийде... Я більше вам не заважатиму, слово честі.
Міс Офелія дала знак, і Топсі, що протягом цієї розмови стояла, шанобливо згорнувши руки, незворушна, мов чорна статуя, знову взялася переказувати завчене. Сен Клер сховався за газетою і сидів, аж поки вона скінчила. Все було гаразд, тільки вряди годи Топсі чудно плутала важкі слова і, незважаючи на всі зусилля міс Офелії, вперто перекручувала їх по своєму. Сен Клер, хоча й пообіцяв сидіти тихо, дуже зловтішався з тих помилок, щоразу кликав Топсі до себе й задля розваги загадував їй знову проказувати перекручені Я місця, хоч як протестувала міс Офелія.
– Огюстене, як же я можу навчати дитину, коли ви таке робите? – докоряла вона.
– Ваша правда, я зробив недобре, більше не буду. Надто вже мені подобається, коли це кумедне мавпеня спотикається на тих словах!
– Але ж ви заохочуєте її до помилок.
– Ну то й що? Чи їй не однаково, як казати?
– Ви самі хотіли, щоб я виховала її як належить. Тож повинні пам'ятати, що вона розумна істота, і не впливати на неї зле.
– Ой лишенько! Та повинен, повинен... Але, як каже Топсі, я такий поганий!
В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якоїсь хронічної хвороби, і з часом навіть звикла до них, якот, буває, звикаєш до невралгії чи мігрені.
Що ж до Сен Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших мешканців будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен Клер незмінно визволяв її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, які вона витрачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру й великодушну вдачу, а Злою ставала лише тоді, коли мусила захищатися.
Отже, тепер Топсі введена в нашу оповідь і надалі час від часу з'являтиметься в ній поряд з іншими дійовими особами.
Розділ XXI
КЕНТУККІ
Певне, читач не відмовиться повернутись на час до знайомого нам кентуккійського маєтку, заглянути в Томову хатину й побачити, як живуть ті, кого ми там залишили.
Було тихе літнє надвечірня, і двері та вікна просторої вітальні стояли розчинені навстіж, немовби припрошуючи хоч сякий такий вітерець ласкаво завітати в дім. Містер Шелбі сидів у суміжній з вітальнею галереї, що тяглася вподовж усього будинку й з обох боків мала вихід на балкони. Біля дверей вітальні, схилившись над шитвом, сиділа місіс Шелбіусього було видно, що їй не дає спокою якась думка і вона тільки й чекає слушної нагоди, щоб її висловити.
– А ти знаєш,– нарешті обізвалася вона,– що Хлоя одержала від Тома листа.
– Справді? Певне, Том уже має на новому місці якогось приятеля. Ну, то як же йому там живеться?
– Як я зрозуміла, його купив якийсь дуже родовитий господар,– відказала місіс Шелбі.–ним добре поводяться і не переобтяжують роботою.
– Он як! Ну що ж, я радий за нього... дуже радий,– щиро мовив містер Шелбі.– Може статись, він так звикне до Півдня, що й не схоче повернутися сюди.
– Навпаки,– заперечила місіс Шелбі,– він дуже хоче знати, коли ми назбираємо грошей, щоб викупити його.
– Цього я й сам не знаю,– сказав містер Шелбі.– Досить раз потрапити в скруту, як потім їй і кінця не видно. Вона мов те болото: одну ногу витягнеш, друга загрузне. Позичаєш в одного, щоб віддати другому, а тоді ще в когось, щоб поквитатися з першим. А там не встигнеш і сигари скурити, як на тебе вже сиплються всі оті трикляті папірці від кредиторів – нагадування, вимоги, повістки,– і пішла колотнеча!
– Як на мене, любий, то цьому лихові можна зарадити. Чому б нам не продати коней і одну з твоїх ферм, щоб розплатитися з боргами?
– Сміх та й годі, Емілі! Ти наймиліша жінка в цілому Кентуккі, а все ж тобі й невтямки, що ти нічого не розумієш у цих справах. І взагалі жінки нездатні їх розуміти.