І Том витяг з під одежі свій дорогоцінний долар.
– О, тоді він напевне приїде! – мовила Єва.– Я така рада!
– Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!
– Ти тут, Томе? – почувся голос Сен Клера, що саме ступив на поріг.
Том і Єва рвучко обернулися.
– Що де тут у вас? – запитав Сен Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.
– Том пише листа, а я йому допомагаю,– відказала Єва.– Гарно виходить, правда ж?
– Не хочу вас обох засмучувати,– сказав Сен Клер,– але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.
– Йому треба написати про важливі речі,– мовила Єва.– Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.
Сен Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати навіяних у такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лише звелів Томові осідлати коней до прогулянки.
Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.
Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її "чудною" – це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих панів, що не припали їм до душі.
Хатні аристократи, цебто Адольф, Джейн і Роза, погодились на тому, що вона зовсім не пані,– мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як зона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен Клерів.
Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія весь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи спицями. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.
Розділ XX
ТОПСІ
Одного ранку, коли міс Офелія сиділа, заглиблена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен Клера.
– Ідіть но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.
– Що таке? – запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.
– Я тут купив для вас дещо, ось погляньте,– сказав Сен Клер.
За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев'ять.
То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі й блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо білих зубів. її кучеряве волосся було заплетене в дрібні кіски, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю згорнувши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б" відьомське.
Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен Клера й запитала:
– Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?
– Та кажу ж – для вас, щоб ви належно її виховували й навчали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі,– обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача,– заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.
У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудну негритянську пісню, сплескуючи в долоні й
притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяжний зойк, схожий хіба що на гудок паровоза, вона враз спинилася, згорнула руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.
Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, неприховано тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:
– Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.
– Еге ж, пане,– покірливо озвалася Топсі, блиснувши своїми лихими оченятами.
– Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? – мовив Сен Клер.
– Еге ж, пане,– відказала Топсі, і оченята її знову зблиснули.
– Огюстене, ну навіщо, навіщо вона вам? – промовила нарешті міс Офелія.– У домі й так повно цих малих бузувірів, не можна й кроку ступити, щоб не спіткнутися. Вийдеш уранці з кімнати, аж глядь – одне спить під дверима, друге виткнуло свою чорну голову з під стола, а ще одне вмостилося на підстилці. Скрізь тільки й бачиш, як вони гримасують, скалять зуби, вовтузяться на підлозі! То навіщо ж, скажіть мені, вам знадобилася ще й ця?
– Я ж вам сказав – щоб ви її виховували. Ви завжди розводитесь про виховання, от я й надумав зробити вам подарунок. Беріть це дике створіння під свою руку й доводьте його до пуття.
– Та не потрібна вона мені, зрозумійте. З мене й тих, що є, задосить.
– Отакі ви всі, доброзичливці!.. А покажіть мені хоч одного, що взяв би котрогось із цих нещасних до себе в дім та сам і виховував. Де там! Як доходить до діла, то вони враз і брудні, й неприємні, і мороки з ними забагато, і все таке інше.
– Огюстене, ви ж знаєте, що я так не думаю,– відказала міс Офелія, поступаючись.– Зрештою, може, це справді мій обов'язок,– додала вона, уже прихильніше поглянувши на дівчинку.
Сен Клер торкнув саме ту, що треба, струну. Сумління міс Офелії ніколи не дрімало.
– І все таки,– сказала вона,– я не розумію, навіщо було її купувати. В домі й без того їх стільки, що мені б не вистачило на всіх ні часу, ні снаги.