Старий Бруно, великий ньюфаундлендський собака, що спав укінці веранди, зачувши її ходу, схопився й глухо загарчав. Та Еліза тихенько гукнула його на ім'я, і пес, давній її приятель і товариш дитячих забав, миттю завиляв хвостом і рушив за нею, хоча, напевне, не міг збагнути своїм простацьким собачим розумом, що мала означати ця незвичайна нічна прогулянка. Скидалось на те, що його дуже бентежать сумніви щодо Ії потреби й доречності, бо він раз у раз спинявся і запитливо позирав то на Елізу, що неухильно простувала вперед, то на будинок, а тоді, немовби розваживши, що все гаразд, підтюпцем біг далі. Аж ось вони підійшли до віконця Томової хатини, і Еліза легенько постукала в шибку.
Того вечора молитовні збори в Томовій хатині затяглись допізна, і, хоч було вже десь за північ, ні він сам, ні його вірна подруга життя ще не спали.
– Ой, хто це там? – вигукнула тітонька Хлоя, скорчивши з, ліжка й квапливо відсуваючи завіску.– Гай гай, та це ж наша Ліззі! Ану, старий, хутенько вдягайся! А онде й Бруно коло неї тупцює... І з чого б то раптом?.. Зараз я їм відчиню.
Вона швидко відчинила двері, Том похапцем засвітив лоєву свічку, і обоє побачили змарніле обличчя й безтямні чорні очі втікачки.
– Ох лишенько! Та на тебе ж глянути страшно, Ліззі! Що з тобою таке? Може, занедужала?
– Дядечку Томе, тітонько Хлоє, я іду звідси й забираю свого хлопчика. Наш пан продав його!
– Продав? – луною озвались обоє, з жахом зводячи руки до неба.
– Атож, продав! – рішуче підтвердила Еліза.– Сьогодні ввечері я сховалась у комірчині біля покою пані й чула, як пан казав їй, що продав мого Гаррі і вас, дядечку Томе, обох продав торговцеві, і завтра той приїде вас забрати, а сам пан ще зранку десь подасться верхи.
Том слухав її, мов сновида, не спускаючи зведених догори рук і широко розплющивши очі. І лиш тоді, коли зміст Елізиних слів нарешті дійшов до його свідомості, він не те щоб сів, а майже звалився на старий стілець і важко зронив голову на коліна.
– Ой леле! – вигукнула тітонька Хлоя.– Та невже ж це правда? Чим він завинив, що хазяїн надумав його продати?
– Нічим він не завинив, не в тому річ. Хазяїн не хотів продавати, і пані теж... вона така добра... Я сама чула, як вона просила за нас. Та пан сказав, що нічого вже не можна вдіяти, що він заборгував тому чоловікові гроші і той має над ним владу... Мовляв, коли він не сплатить усього боргу, доведеться продати і маєток, і всіх людей і виїхати звідси. Він сам сказав, я чула, що коли не продати вас двох, то треба буде спродати все,– так притиснув їх той торговець! А ще він казав, що йому дуже прикро, а пані... о, ви б тільки послухали її!.. От уже хто справжнісінький ангел! Я знаю, що дуже погано мені отак її покинути, але інакше вчинити я не можу. Вона ж сама казала, що людська душа дорожча над усе, а мій хлопчик теж має душу, і хто знає, що спіткає малого, коли я дам забрати його від себе. Тож, мабуть, я чиню справедливо, а якщо й ні, то нехай мені простять, бо інакше я не можу!..
– А що, старий,– мовила тітонька Хлоя,– чом би й тобі не податися геть? Невже ти дожидатимеш, поки тебе завезуть на пониззя, де негри конають з голоду й тяжкої праці? Та я б краще хоч зараз померла, аніж втрапити до того пекла! Час іще є, отож і йди разом з Ліззі – ти ж маєш дозвіл ходити вільно. Не гайся, ось я зараз позбираю твої речі.
Том поволі підвів голову, сумовито, але спокійно озирнувся довкола і сказав:
– Ні, я нікуди не піду. Нехай Еліза тікає–вона має на те право, і я не буду її відмовляти. їй таки інакше не можна. Але ж ти чула, що вона сказала! Коли вже доконче мають продати або мене, або всіх наших людей і щоб усе тут пішло прахом, то нехай краще продадуть самого мене. Я можу знести своє лихо не гірше від інших,– докинув він, і з його міцних, широких грудей вихопився глухий звук – чи то стогін, чи тяжке зітхання.– Хазяїн завжди знаходив мене на місці, і так буде до кінця. Я ніколи не обманював його довіри, не користався своїми пільгами всупереч слову своєму й ніколи цього не зроблю. Краще поступитися мною одним, аніж пустити за вітром маєток і спродати всіх. Не треба нарікати на хазяїна, Хлоє, він подбає про тебе й про наших бідолашних...
Том обернувся до грубого ліжка з кучерявими дитячими голівками, і голос його раптом урвався. Він похилився на спинку стільця і затулив обличчя своїми великими руками. Хрипкі й тяжкі ридання струшували його тіло, і буйні сльози капали з поміж пальців на підлогу – такі самі сльози, шановний пане, які ви проливаєте над труною свого первістка, такі самі сльози, шановна пані, які течуть у вас із очей, коли ви чуєте передсмертний крик вашого дитинчати. Бо він людина, панове, і ви теж такі самі люди. Та й ви, шановна пані, хоч як пишно вберіться, проте й ви всього на всього жінка, і в тяжких життєвих злигоднях, у гіркому горі вас охоплює однакова туга!
– Слухайте,–мовила Еліза вже від порога,– я бачилася з чоловіком сьогодні перед вечором і ще не знала, що станеться таке лихо. Його довели до останньої межі, і він казав мені, що збирається тікати. То ви вже постарайтесь, якщо зможете, сповістити його про мене. Розкажіть рому, як я втекла і чому втекла. Скажіть, що я спробую дістатися до Канади. А ще передайте йому прощальне вітання, бо, може, ми ніколи більше й не побачимося.– Вона рвучко відвернулася і якусь хвилю стояла спиною до них. Тоді додала: – Гукніть Бруно до хати й зачиніть двері. Йому, бідоласі, зі мною не можна.
Ще кілька прощальних слів, нехитрі напутні побажання, сльози – і ось уже Еліза, пригорнувши до себе здивованого й переляканого хлопчика, нечутно вислизнула в темряву.
Розділ VI
ВИКРИТТЯ
Наступного ранку містер і місіс Шелбі прокинулись пізніше, ніж звичайно, бо ввечері довго не могли заснути після тієї тривалої розмови.
– Дивно, куди це запропастилась Еліза,–сказала місіс Шелбі після кількох марних спроб викликати покоївку дзвінком.
Містер Шелбі стояв перед дзеркалом і гострив бритву. Саме в цю мить двері відчинились, і чорношкірий служка приніс йому гарячу воду голитися.
– Енді,– звеліла господиня,– постукай но до Елізи й скажи, що я їй уже тричі дзвонила... Бідолашна! –тихо мовила вона сама до себе й зітхнула.