Тим часом, як у хатині раба люди весело гомоніли й молилися, в панських покоях відбувалися зовсім інші події.
Містер Шелбі й торговець сиділи у вже знайомій нам вітальні, а на столі перед ними були якісь папери та письмове приладдя. Господар лічив розкладені стосиками банкноти, потім віддавав торговцеві, і той перелічував їх після нього.
– Все правильно,– сказав торговець.– А тепер підпишіть оце.
Містер Шелбі присунув до себе купчі, квапливо підписав їх, мов людина, що хоче швидше позбутися якоїсь прикрої справи, і відсторонив од себе разом з грішми. Гейлі дістав з пошарпаної валізки якийсь документ, перебіг його очима й подав господареві. Містер Шелбі схопив той папір, ледве тамуючи нетерпіння.
– Ну, от і по всьому! – вигукнув торговець, підводячись з за столу.
– Еге ж, по всьому,– неуважно проказав за ним містер Шелбі, тоді тяжко зітхнув і мовив ще раз: – По всьому!
– Здається мені, не дуже ви потішені,– сказав торговець.
– Гейлі,– мовив містер Шелбі,– я сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова й не продасте Тома першому ліпшому покупцеві, не знаючи, хто він і що.
– Але ж ви самі вчинили точнісінько так, шановний пане,–відказав торговець.
– Ви добре знаєте, що мене змусили до цього обставини,– згорда промовив містер Шелбі.
– То вони так само можуть змусити й мене,– сказав торговець.– А проте я зроблю все, що зможу, щоб примістити Тома в добрий дім. Ну, а щодо мене вам нема чого турбуватись – я його не покривджу. Чого чого, а жорстокості в мені, хвалити бога, нема аністілечки.
Згадавши ті людяні принципи, про які тільки вранці розводився торговець, містер Шелбі не дуже повірив його запевненням; та іншої ради він не мав, а тому без зайвих слів попрощався з торговцем і, залишившись на самоті, закурив сигару.
Розділ V
ДЕ ПОКАЗАНО, ЯК ПОЧУВАЄ СЕБЕ ЖИВА ВЛАСНІСТЬ, ПЕРЕХОДЯЧИ З РУК У РУКИ
Містер і місіс Шелбі вже перейшли до спальні. Господар сидів собі в зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з вечірньою поштою, тим часом як його дружина стояла перед дзеркалом і розчісувала коси, що їх так вигадливо заплела й виклала їй Еліза. Помітивши увечері бліде обличчя й посмутнілі очі своєї покоївки, місіс Шелбі сказала, що обійдеться без її послуг, і звеліла їй лягати спати. Тож тепер, розплітаючи сама собі коси, вона мимоволі пригадала оту недавню розмову з Елізою і, обернувшись до чоловіка, недбало запитала:
– До речі, Артуре, що то за мужлай, якого ти привів сьогодні до столу?
– Його звуть Гейлі,– відказав містер Шелбі, трохи збентежено посунувшись у кріслі й не підводячи очей від листа.
– Гейлі? А хто він такий і чого йому тут треба?
– Та бачиш, я мав з ним деякі справи, коли востаннє їздив до Натчеза,– пояснив містер Шелбі.
– І невже цього досить, щоб він з'являвся сюди обідати, наче до себе додому?
– Але ж я сам його" запросив, бо мав з ним деякі розрахунки,– сказав Шелбі.
– Він работорговець? – спитала місіс Шелбі, помітивши в чоловіковій поведінці якусь непевність.
– Та ну, люба" з чого це ти взяла? – мовив Шелбі, зводячи на неї очі.
– Ет, з нічого... Оце тільки Еліза прийшла після обіду у великій тривозі, плакала й казала, що ти розмовляєш з торговцем і що вона нібито чула, як він пропонував тобі продати її хлопчика. Ото дурненька квочка!..
– Еліза, кажеш?..– промовив містер Шелбі, знову беручись до листа.
Якусь хвилю він удавав, ніби цілком заглиблений у читання, не помічаючи навіть, що лист у нього в руках перевернутий догори.
"Так чи так, а все однаково викриється,– подумав він.– Як не тепер, то в четвер..."
– А я сказала Елізі,– провадила місіс Шелбі, розчісуючи собі коси,– що то все дурні страхи і що ти ніколи не маєш справ з такими людцями. Я ж певна, що тобі й на думку не спаде продавати когось із нашої челяді, та ще й кому– отому бурмилу!..
– Атож, Емілі,– озвався Шелбі,– я й сам завжди так думав. Та бачиш, обставини склалися так, що цього не уникнути. Мені доведеться продати декого з наших слуг.
– Отому недолюдкові? Та нізащо!.. Містере Шелбі, ви, мабуть, жартуєте.
– На жаль, ні,– відказав Шелбі.– Я погодився продати Тома.
– Що? Нашого Тома? Цього "доброго, відданого чоловіка, що вірою і правдою служить вам від самого дитинства! Та що ви, містере Шелбі!.. До того ж ви обіцяли дати йому волю – і ви, і я стільки разів казали йому про де. О, тепер я ладна повірити чому завгодно, навіть і тому, що ви могли б продати й малого Гаррі, єдину дитину бідолашної Елізи,– скрушно і обурено промовила місіс Шелбі.
– Ну, щоб ти знала все, то й це правда. Я погодився продати їх обох – і Тома, і Гаррі. Не розумію тільки, чому треба вважати мене за якогось бузувіра, коли інші роблять таке мало не щодня.
– Але чому з усіх наших людей треба було обрати саме їх? – запитала місіс Шелбі.– Хіба не можна продати когось іншого, коли вже без цього не обійтися?
– А тому, що за них мені дають найбільше, ось чому. Можу продати й інших, коли хочеш. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу. Як тобі таке –більш до душі? – відказав містер Шелбі.
– Який негідник! – гнівно вигукнула місіс Шелбі.
– Я, звісно, й слухати його не схотів, бо знаю, як би це тебе засмутило. Тож не суди мене надто суворо.
– Любий,– мовила місіс Шелбі, опановуючи себе,– пробач мені. Я не подумала. Усе це так мене вразило, таке воно несподіване... Але ж ти дозволиш мені замовити слівце за цих бідолах. Том такий благородний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він радо віддав би за тебе життя.
– Я знаю... воно так. Але ці розмови тепер ні до чого. Іншого виходу я не маю.
– Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту. Я ж завжди намагалася сумлінно виконувати свій обов'язок щодо цих бідних простосердих підневільних істот. Усі ці роки я піклувалася про них, навчала їх чого могла, наглядала за ними, знала всі їхні маленькі радощі й прикрощі. То як же я тепер покажусь їм на очі, коли ми задля якоїсь там дріб'язкової вигоди продамо такого чесного, доброго й відданого чоловіка, як сердешний Том, і в одну мить одірвемо його від усіх тих речей, що їх ми самі привчили його шанувати? Я прищеплювала їм свідомість родинних, батьківських і подружніх обов'язків – то як же мені визнати перед ними, що, коли йдеться про гроші, ми ладні зневажити будь які принципи, будь які обов'язки, будь які святі почуття? Я навчала Елізу бути доброю матір'ю своєму хлопчикові, пильнувати його, виховувати, доводити до розуму – то що я скажу їй тепер, коли ти забираєш його від неї і продаєш грубому, бездушному ділкові, аби тільки не зазнати збитку? Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі,– то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загибель!