У траві щось зашелестіло. У вечірніх сутінках викотилась мордочка їжака.
– Хомку! Рідний ти мій! – сказав на радощах Курочка. – Хоч ти мене розумієш. – Сів навпочіпки. – Нічого, Хомку. Ми виживем. У нас девіз: шукай радості й щастя в тому, що тобі посилає природа, а не шукай чогось надприродного…
– Так ось природа вам послала…
Курочка стрепенувся. Повернув голову. За спиною стояла Таня.
Бувають у житті хвилини, коли тобі здається, що нема на світі ні бід, ні клопотів. Нема в тебе ворогів і недоброзичливців. Нема в тебе ні хвороб, ні болів. А все твоє єство від п’ят і до кінчиків волосин на голові сповнене радістю і щастям. Те, що учора стояло скелею посеред твого життєвого шляху, сьогодні здається тобі порошинкою. Ті, що вчора видавалися тобі кровожерливими драконами, сьогодні все одно, що звичайнісінька мошкара. Й ці неповторні хвилини приносять людям люди.
Курочка так був обтяжений радістю, що під її тиском опустився на траву. І, лупаючи очима, продовжував сидіти. Навіть Хомко здивовано витріщився.
– Я не розумію, – спитала Таня, – це ви так захоплюєтеся чи так обурюєтеся?
– Це я такий щасливий! – сказав герой, спинаючись на ноги. – Давайте сядемо в машину і куди-небудь втечемо.
– Навіщо? – здивувалася Таня. – Ми й так вже втекли.
– Щоб знову хтось не зіпсував настрою.
– Не страшно. Мені вже зроблено прививку…
Було далеко за північ. Вони сиділи в саду на лавочці. Рідне небо кидало закоханим до ніг зорі. Щедра земля наповнювала їх пахощами квітів. Гаврюшин півень витискав із себе усе, на що був здатний його скромний півнячий талант. А Хомко сидів під кущем, дивився і слухав.
– Завтра ж подамо заяву! – казав він.
– Чого так спішно? – питала вона.
– Боюся тебе втратити.
– Невеликий скарб. Досі жив без мене.
– То досі. А далі не хочу. І не зможу…
Хомко відчув цей великий злам у житті свого господаря. І думав: "Диви, як у цих людей все бурхливо виходить. Коли я зі своєю їжачихою познайомився, у нас проходило значно спокійніше…"
Сонце вже ген-ген. А двері Куроччиної хати зачинені. Василина раз по раз витикає свого носа з-за фіранки. І хоч би тобі майнуло щось у сусідському вікні. Майже до ранку шептався з кимось на лавочці. Не розгледіла тільки, з ким. Може, Клавка поночі ускочила. А Мотрона ж учора дала тому композиторові. Ой і молодець Мотрона! Якби отак ще хтось. То, мо’ б, і не витримав, Мо’ б, утік. А тоді, поки хтось новий уселиться, своє подвір’я трохи углубили б… Та й городу шматок, може, прихопили б. Воно йому так той город потрібен, як козі борода. Дерев понатикав. А поміж них – гарбузи. Це ж скільки картоплі було б. Та скільки за неї взяти можна. Та якби в інших ще не вродило. Та й у колгоспі не вродило. Тоді на базар… А жаднючий же який! Не приведи Господи. Це ж молоко йому давала. Так, як іншим дачникам. Як на базарі. Так ніхто ж нічого. А він: "Василино Григорівно, чим я подібний на порося?" – "Таке скажете". – "Чому ж ви тоді мені перегон даєте? Та ще й по ціні молока?" А питається: воно тобі нада? Отой жир? Оті вершки? Щоб тобі печінку розворочувало? Врачі ж не совітують. А в нього ж, мать, печінка. Бо жовтий, як гарбуз… Да ж… Гарбузи. Понасаджав. Такі зародили в тому бур’яні. І солодкі ж. Пару штук прихопила кабанчикові. Так цяскав, аж дякував. То й питаю: "Михайловичу, що будете з гарбузами робити? Мо’ б, мені віддали? Я б кабанчикові. Зернятка собі повитрушуйте. Воно взимку перед телевізором нада щось гризти. А половинкам не пропадати ж". – "А чого це їм пропадати? Роздам. На кашу". – "І ми кашу любимо". – "Ви любіть зі свого городу. У вас його он скільки. А я роздам тим, у кого зовсім нема. Міським. Котрі мусять у вас не тільки гарбузи, а й кропиву купувати…" Ой і злюче ж… Це не дай Бог, якби женився. Та ще й на Клавці. То Мотрона одразу ж город захопила б… Радіо знову про війну балака. Не дай Боже! Це ж скільки горя попотерпіти. Це ж тільки зажили нормально. І хату збудували. І сарайчик справили. Не дай Бог, яка бомба. Кирпич же такий дорогий. І цемент. А шихверу як важко було дістати… І чого то наші з їхніми ніяк зговоритися не можуть?.. Ти диви, й у вікні не показується. І двері не відчиня. Мо’, вмер? Та чи й вона там з ним? Машина стоїть. А тут же бігти треба. Трави трохи прискубти з Тодориної межі. Поки та у місті базарює…
Ти, читачу, здогадуєшся, що роблять двоє закоханих. Коли вони самі в хаті. Коли їм ніхто не заважає. Так, так. Дивляться телевізор.
На екрані заплутана ситуація. Украдено діамант. Детективи ось-ось схоплять кінчик Ниточки. А тут – стук У двері.
Курочка подався у сіни. Відчинив. На порозі стоїть Василина.
– Драстуйте! А я думаю, двері весь час зачинені, може, вам плохо. Чи, боронь Боже, не вмерли…
– Та ні. Як бачите, ще живу.
Василина через плече Курочки намагається заглянути в кімнату.
– А там ще хтось є? Чи ви самі?
– Не сам. Не сам, Василино Григорівно.
– Мо’, вже жінку привели? – аж пече Василині. Чи там Клавка, чи не Клавка? – Мо’, нашу яку? Із села? Чи городську? Панію?
– А так навпростець, Василино Григорівно, ви кого хотіли б?
– Вам таки городську треба! – вибила Василина ще одну цеглину з-під Клавки. – Тільки не таку, що ото в селі народилася, а в місто утекла. А таку, щоб справжня городська.
– Так, – почухав потилицю Курочка. – Проблема. У мене якраз така, що в селі народилася…
– Хто? Може, Клавка? – не стрималася Василина.
– Поки що секрет…
У Василини все опустилося. Мать, таки Клавка там. Бо ці всі учора сіли в машину… Побіжу до Мотрони. Розвідаю. Чи, бува, не приїхала…
Пішла Василина.
Не встигли детективи добре схопитися за ниточку, як прибігла Мотрона.
Курочка її зустрів на порозі.
– Михайловичу, прийшла вибачатися за вчорашнє. Не думала я таке скоїти. То дід Санько мене настроїв. І того прапора сам вималював. Тільки спідниця моя. Він такий. Він же сидів. То від нього усього чекати можна. Це ж прийшов і каже: "То твою Клавку катав, то вже якихось інших чекає на завтра". Звиняйте, Михайловичу. А Клавка, Михайловичу, в надії… Каже, що від вас…
У Курочки потемніло в очах. Мотрона вже зникла у хвіртці. А він дивився на сонце. Воно чомусь світило так сумно. І будило в його музичній душі таку розпачливу мелодію, аж вити хотілося…